Яким розгорнув третій папірець, простий, навіть оддертий на швидку руку. Там було написано:

«Сьогодні надвечір гулятиму коло криниці, де ми недавно стрічалися, буду сидіти на тім самім камені, де ми сиділи в неділю…»

По кокетливих папірцях, налитих пахощами, по самих словах записок, Яким зразу вгадав, що першу записку писала Люцина, другу — Рузя, а третю — Зося.

Надвечір Яким уже прямував до криниці на яр, навіть не наважившись шукати других сестер десь між камінням та липами. Усю дорогу з його думки не зникав вид причепливих старших сестер, які так нецеремонно лізли до його з непроханим коханням. По всьому було знать, що дохожалим паннам, нудьгуючим в малому місті, була не первинка затягувати паничів до яру й оповіщати їм про своє кохання. А Зося? якою вона простою і молоденькою дівчиною здавалась йому! І чи не мала ж вона рації написати до його після щирої розмови з ним? Який би він був щасливий, коли б вона хоча слівцем натякнула про своє кохання!

На старому місті, коло криниці, Яким знайшов Зосю. Він не помиливсь.

Вузісінькою стежкою пішов він з нею між густими липами та кленами, між зеленим листом бузини та калини. Зося то червоніла, то блідла. І яка вона здавалась йому тиха, спокійна, як дитина, в міру весела, в міру поважна!

Щиро і настіж Яким розгорнув перед нею всю свою душу, свої думи, розказав про свою службу, про свої надії, про своє життя, навіть не посоромився розказати про своїх батьків, простих міщан, про свою добру матір і крутого батька. На решті розмови, тоді як сонце погасало і обзолотило цілий яр червоним полум’ям, він розказав про своє кохання, випитав про любов до його і натякнув про свою надію на їх сватання. Зося зблідла; вона не сподівалась так швидко почути його останнє слово, просила трохи заждати, передніше спитати батька. Одначе дала йому надію…

Веселий і щасливий, Яким вів Зосю під руку додому. А тимчасом Люцина й Рузя, сидячи в своїх місцях між кущами, мали певну надію, що молодий хлопець ніколи не поцурається таких ласощів, як дівоче кохання. Вони вже знали те по власному досвідові, і кожна з великою нетерплячкою ждала Якима. Вже почало смеркатись, а панич не приходив. Люцина почала сердитись, а Рузя похилила голову, не слухаючи навіть пташиного щебетання. Вже добре-таки стемніло. Люцина почала навісніти. Рузю почав брати страх. Для її полохливої фантазії здавалося, що розбишаки шелестять за кущами, що зеленоокі русалки, рогаті дідьки витріщають на неї очі з зеленого листу. Рузя, дуже полохлива зроду, непоетично стрибнула з каміння, прожогом полетіла через сіножать і трохи не загрузла на мочарі, натрапивши на його. Як птиця, вилинула вона на стежку з-за кущів і стикнулась несподівано з Люциною, котра повагом чвалала додому люта-прелюта.

Зрозумівши одна одну, не промовивши й слова, пішли вони на гору. Коли — зирк! — поперед їх ішов Яким попід руку з Зосею. Назирцем та навздогінці за ними пішли вони до самого дому і зараз побігли до батька жалітись.

— Чи ви пак, папо, знаєте, що таке зробилось? — промовила Люцина до батька, бліда, як смерть.

— Чи ви, папо, ждали такого? — підхопила Рузя, червона, як рак.

— Що таке? що? говоріть-бо, ради бога, не мучте мене! — одказав батько, сам трясучись, немовби ним пропасниця трясла. Його чорне сумління часто полохало його таки добре.

— Вона! така мала! і таке робити! — запищали обидві сестри, трохи не скрегочучи зубами. В батька од серця одлягло.

— Ще в дитячих штанцях, а вже водиться по ярах в чужим паничем! — крикнула Рузя через сльози, кидаючись на батька.

— Говоріть-бо як слід або йдіть собі! — крикнув становий, вже сердячись на бабів, як він звав своїх дочок.

— Ми, папо, застали Зосю в яру одну з Лемішковським! — крикнула Люцина.

— Вона йшла з ним попід руки! — крикнула Рузя.

— Він навіть обнімав її! — додала знов Люцина, маюча себе за матір нібибто маленькій сестрі.

— О! так то погано! — крикнув батько, розгнівавшись. — То він у мене повинен зараз оженитись із Зосею!

Сестри стали, як укопані. Чого вже, чого, а цього їм дуже не бажалось, щоб через Зосю втратити жениха, гарного, молодого й небідного, хоч і міщанина.

— То так, папо? — крикнула Люцина.

— То так? — промовила Рузя.

— А то ж як! хіба нехай і її люди обносять та ославлюють, як і вас ославили! А що мені з того, що ви всі три посивієте на пні? Нехай іде! «З богом, Парасю, коли люди трапляються!» — як наші хлопи кажуть.

Сестри мовчки вийшли з батькової хати і вернулись до світлиці, де сиділа Зося коло вікна.

Обпершись ліктем об одвірок і втупивши очі в далеке полум’яне небо, дала вона волю думам про свою розмову з Лемшіковським.

— То так, Зосю? — промовила саркастично Люцина, цідячи слово за словом.

— То ти вже пустилася на амури? — крикнула Рузя, співом протягуючи мову.

— Ій-богу, добре!

— Ні бога не боїшся, ні людей не соромишся!

— Чого вам од мене треба? — спитала їх Зося і при своїх словах так сміливо подивилась їм у вічі, що сестри і здивувались, і знавісніли.