Син скинув картуза, вступив у хату. Його панське убрання і біле лице дуже одрізняли його од чоловіків і молодиць. Він насилу гордовито привітався до гостей своїм звичаєм по-московській.

Леміщин родич Охрім, високий і плечистий міщанин, сміливо підступив до його і тричі поцілувався з ним. Другі гості, як знайомі, підходили до його і цілувались з ним усі, навіть молодиці.

Лемішковський очевидячки з досадою і навіть з огидою одбував той простий, але щирий звичай привітання.

— В наших краях давно час обідати, — промовив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким майнув у кімнату й довгенько не виходив до гостей. Зоставлене йому місце за столом дожидало його.

— Просимо, сину, обідати! — гукнув батько якось з досадою. — Іди хоч посидь з нами, коли після панського балу не хочеш їсти.

Яким вийшов і сів коло дядька. Гості мовчали, сподіваючись розумного слова од чоловіка вченого.

— Як же вас, небоже, господь милує? як живете? — спитав його дядько Охрім.

— Так, як бачите, — промовив Яким, похнюпившись у тарілку.

— А наші синки дуже нудьгують за вами, — додала весела Охрімова жінка. — Все згадують про вас, а теперечки, якби побачили вас, то й, певно б, не впізнали.

Яким нічого не говорив, — їв мовчки, що йому мати присовувала.

— Мій Василько і сьогодні згадував за вас, — зацокотіла весела дядина. — Вже й виріс, а такий тобі пам’ятливий, що й господи! І досі все пам’ятає, як ви було приїжджали до нас у гості з татом своїм, як годувала вас наша покійниця мати горішками та медяниками, як ви було пустуєте з нашими хлопцями. А ви, мабуть, вже позабували про те в школах? Чи пам’ятаєте, як ви з нашим Васильком влізли у город та нарвали повнісінькі пазушки огірків-пуп’янків з огудинням, та ще й принесли нашій матері ніби гостинця? Не знали старі, чи сміятись, чи досадувати!

Яким не знать чого почервонів.

— І наша Варка Макотрусівна, таки колись ваша сусіда, що вийшла заміж у наше село, — озвалась одна молодиця, — й досі згадує про вас. Каже, що бачила вас недавно на ярмарку, та не насмілилась підступити. А колись, каже, ви так з ними вигравали у хрещика та в киці-баби! їй-богу, й тепер все згадує!

Яким навіть не звернув уваги на її слова й мовчав.

— Чом не одвідаєте коли нас старих? — спитав дядько ласкаво. — Приїхали б коли-небудь, небоже, посиділи б, побалакали б. Ви люди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам дещо розказали, а ми ладні послухати доброго слова.

— Коли немає часу, — буркнув Яким. — Я на службі вже.

— Цураєтесь ви нас, як бачу! — одрізала попросту й щиро дядина. — А доки були малим в менших школах, то було і в руку мене цілуєте.

Лемішка сидів насупившись.

— Господь гордим противиться, — промовив батько словами святого письма. — Коли, сину, не хочеш з нами розмовляти й пити, то ми й самі вип’ємо й побалакаємо. Давай, стара, по чарці! Будьмо здорові! Помершим душам царство небесне, а нашим родичам нехай легенько гикнеться!

Чарка пішла навкруги стола. Яким не випив і тим показав очевидячки неповагу до гостей. Гості загомоніли, повеселішали, вже й не обертаючись з розмовою до Якима, і, випивши, почали, як кажуть, «наздогад буряків» судити панича.

— Доки маленькі діти, доги й шанують батька-матір, — сказав дядько Охрім, — а повиростають, то вже й дивляться в ліс. Нащо їм тоді батько й мати?

— Воно, бач, не те! — промовив старий Лемішка. — Поки дитина не вчена, поти й поважає батька-матір. А як закуштує школи, вже й одвертає пику, вже й кирпу гне! І робити не хоче, бо, бач, ручки білі, щоб не зчорніли.

— Їй-богу моєму, правда! — додав селянин. — Дав я оце дочку до школи. Одже ж, песька дитина, тобі вже й до роботи не кидається! Схопиться раненько, зараз миється, прилизується до дзеркальця, каже: треба йти до барині, чи до тієї вчительки.

— Все то преться в пани, аби закуштувало школи, — промовив Лемішка. — Все то лізе на службу до того дворянства. А господарство марнується, бо до його треба догляду; до хазяйства треба хазяйського ока. Недурне ж кажуть, що хазяйським оком худоба сита, або — що руки хату держать. Всім хочеться того панства, неначе не доволі й тих панів на світі!

— А хто ж буде свині пасти, як усі постають панами? — додав один сільський філософ. — Це буде гаразд, як усі вивчаться та покинуть роботу! Хто ж настачить хліба на ту панську голоднечу, коли всі позакладають за спини руки та свистітимуть, ходячи по хаті. А мені здається, що книжка книжкою, а робота роботою. І книжку читай, і богу молись, і до хліба берись! Наш дяк вчений, а снопи на полі верне, як і наш брат, тільки коси йому теліпаються та борідка трясеться. Знов пішла чарка навкруги стола.

— Пошли, боже, нам щастя й здоров’я! помершим чарка, а нам горілка, — приказував Охрім, — нехай нашим ворогам легенько гикнеться, як собака з тину ввірветься!

— Так-то такі — промовив Лемішка. — Ми й небагато вчились, а цілий вік працювали, то й маємо. Хто дбає, той має! Не дуже гонимось за тим панством. Бог знає, як воно далі буде з нашими достатками та засобами. Я таки не дозволив своїй жінці одягатись у сукню. Ходи, було кажу, в спідниці. Бо надівати сукню — чесно, але, якби довелось потім після сукні знов улазити в спідницю, — як би то воно здавалося? А чи мало я знаю, хоч би і в нашому місті, таких, що ходили в тих капелюшах, а тепер і босенькі ходять! Бо, відомо, злидні не за горами.