— А справді посідаймо! посідаймо! — гукнули в один голое сестри, припліскуючи в долоні.

— Тільки що ж оце ми позабираємо в руки, щоб достоту сповнити оцю картину! — промовила привідниця Люцина. — Тут одна панна держить хрест, друга чашу, третя дитинку. Не позабирати ж нам у руки таких речей. Ми й без того в цих патріархальних сукнях поставали схожі на якихсь святих преподобниць! І без того ціле місто чудує з нас. Дитину ще сяк-так… Хіба взяти того опецка нашої наймички.

— А хто ж його візьме? — спитала Зося.

— Зося! а хто ж більше? — одказала Люцина, і всі засміялись.

Той регіт долетів до ушей сонного батька, що спочивав по обіді в другій кімнаті, завертівши голову білою хустиною, щоб по лисині не лазили мухи. В довгому шлафроці, в патинках, з білою хустиною на голові, котра до того прехимерно стирчала якось ріжком, виглянув Пшепшинський з-за дверей, сліпаючи сонними очима.

— Що тут діється? — спитав він з гнівом. Дівчата з реготом кинулись до його й почали цілувати з усіх боків, просячи пробачення.

— Смійтесь, діти, аби не плакали; та коли б ви собі йшли або гуляти, або заміж, абощо! Жених от трапляється…

Незабаром потім вийшли сестри з дому і пішли до гаю глухими переулками, щоб сховатись од цікавих очей городян. Люцина, вся червона, горіла, як огонь, і несла в руках великий букет з оргиній, червоних, як жар. Червоний убір на голові, що скинувсь на дівчачі квітки на кибалці, наддавав їй вид сільської дівчини в квітках. Рузя, вся в зеленому убранні, несла в руках розкішну гілку райдерева. А Зося, блакитна, як небо, держала в одній руці книжечку, а другою вела невеличкого сусідського хлопчика, гарного, як янголятко.

На яру коло криниці було найкраще місце. Високий камінь трохи виступав з гори. З-під його лилася вода з холодного джерела і стікала в широку криницю з природним кам’яним дном. Чиста, як кришталь, та погожа вода стояла сливе вщерть з кам’яними цямринами криниці. В воді тихо плавала криничана червонобока жабка. Прихожі люди, припадаючи коліньми на камінь, нахилялись і пили воду. Густі кущі ліщини, бузини, чорноклену понависали зверху над криницею, а збоку росла стара широкогілляста та дуплиняста груша. Коло груші повитикане з землі каміння лежало, ніби природні лавки для спочинку. Те місце вибрали панночки Пшепшинські для своєї комедії. В театральнім покладі сіла Люцина під самою грушею коло стовбура, широко розіславши червону сукню по траві. Трохи нижче, на кам’яних східцях, по обидва боки посідали сестри. Рузя обмахувала лице зеленою гілкою райдерева, а Зося посадила коло себе хлопчика в білій сорочині, підперезаній червоним пояском. Вона розгорнула книжку і почала нібито читати. Вигляд і справді дуже нагадував картину трьох доброчинків і тільки тим одрізнявся, що старші сестри, з гарними, але злими лицями, більше обтілювали ніби гріхи, ніж доброчинки.

Усі прохожі, навіть селяни, задивлялись на панночок, на убрання, на сукні, стрічки. Деякі міські штукарі назвали старших сестер гарними кольорованими гадюками, що вгніздились на зеленій траві. Але всі задивлялись на Зосю з малою дитинкою. Гарна й тиха, з малим хлопчиком коло себе, вона навспряжки здавалась янголом, котрий на образах проводить на небо праведну душу.

Панни не помилились. Лемішковський приблукав до гаю і тихо ступав стежкою, шукаючи очима Зосі. Червона постать Люцини, як та огнепальна купина серед зеленого листу, звернула на себе його очі. Наблизився він і остовпів. Картина дуже вдарила йому в очі. Зося здалась йому якимсь незвичайним духом, котрому б жити тільки на небі.

Не досягаючи до самого більшого доброчинку, він сів коло Зосі, поклонившись сестрам і привітавшись з ними. Зося ледве підвела на ного очі і знов опустила їх несміливо додолу.

— Чи й пан любить самотину, як і ми? — спитала його згори Люцина.

— Я недавно полюбив цей гай. Він од нас далеченько, — одказав Яким.

— Що ви знайшли тут таке принадне? Чи погожу воду в криниці, чи тутешнє чисте повітря? чи, може, тутешніх людей? — спитала Люцина.

— І вода добра, як видно, і повітря чисте, і яр зелений, але я тієї думки, що люди багато кращі од усієї краси натури!

Люцина двома руками загарбала собі той комплімент, аж очі в неї заблищали радісно, аж ніби заграли.

— То пан не любить краси цього місця? — спитала Рузя тоненьким, але підробленим, не своїм голоском. — О, який же сором! Не розуміти краси синього неба! Дивіться! — промовила романтична панна, — яке тут дерево розкішне, небо чисте! А той потічок, що тихо дзюркотить коло ніг наших по камінчиках, ніби мале дитя рюмсає! А ті квіточки, що он-оно на долині засіяла божа рука! а те зелене бадилля…

— Тим, певно, ви й сукню добрали до своєї вподоби… Вона зелена, як те бадилля…

Рузя прикусила язика, трохи зобідившись. Яким простяг руки до дитини, не знаючи, як зачепити Зосю. Дитина сміливо обняла його шию рученятами, притулила до його лиця головку і своє біле, як лляні пачоси, волосся до його чорних, як воронове крило, кучерів.