Мати ненароком потрапила на його мрію.
— А ви, мамо, як знаєте про Зосю? — спитав син.
— А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? Ще й хусточку випустила з рук!
— А хіба ж ви, мамо, там були?
— Хоч б не була, та бачила…
— Чи не заглядали часом ви в вікна? — промовив син. Кров кинулась йому в лице. Темрява досвіткова заховала рум’янець сорому на його лиці.
— І прийшла вам, мамо, охота на старості слідком бігати за мною, тертись попід вікнами, між погоничами!
Мати замовкла.
Старий Лемішка вже давненько встав і ходив коло хати, згорнувши руки і бубонячи молитву. Через одхилене вікно до його вуха долетіла розмова матері з сином.
Лемішка всунув голову в вікно знадвору:
— А що це, волоцюго! думаєш матір вчити на старість, чи що? Спи, коли даю тобі пристановище в моїй хаті, а то про мене, на всі чотири!
Не озвавсь до його син, — він боявся батька, його крутого норову, твердого слова.
Довго не будила мати сина. Вже в церквах задзвонили на пізню службу, а Яким усе спав, — йому все снилась Зося то на високій скелі, то в тихій прозорій воді, вся біла, як перший сніг, то з’являлась вона йому з грушею в руці, то стояла вона перед ним вся прозора й рожева, мов огнева, в вінку з червоних зірок на голові, то з’являлась перед ним в блискучій короні, як от малюють святих на образах.
Промінь пекучого сонця впав йому на лице і розбудив його. Він швиденько вмився, одягся і побіг до церкви, маючи надію побачити там Зосю, хоч не в церкві, то, може, десь на улиці. Вже кінчали одправу, як Лемішковський протовпився наперед до іконостаса а, на свою велику радість, побачив там Зосю.
При недостачі католицьких костелів на Західній Україні католики не цураються православних церков. Зося стояла навколішки перед образом богородиці, по польському звичаю, і, опустивши вії на щоки, схилила голову над молитовником. Густий чорний вуаль затуляв її білий лоб і прибільшував білину її лиця, трохи блідого після вчорашніх танців. Ні разу не підвела вона очей, ні разу не подивилась вона на людей.
Люди заворушились, зашамутіли, виходячи з церкви. Не дивлячись на Якима, пішла Зося за людьми. За густим гуртом не можна було протовпитись до неї. Вихопивсь він у бокові двері і обійшов кругом церкви, гадаючи, що наздожене її. Зосі нігде не було видко. Мов привиддя, зникла вона кудись у бокову улицю. Довго він зиркав сюди й туди по місту, — нігде не було Зосі. Коли — підняв він очі на взгір’я, що тяглося понад домами, — щось біле майнуло між кущами ліщини.
То була Зося. В одну мить оббіг він поза дворами і наздогнав її на зеленому взгір’ї. Щоб одсапатись трохи, зайшов він за кущі і почав стиха ходити по горі, ніби оглядаючи чудову околицю, що розстелялася внизу з цілим містом, з домами, хатами, сіножатями, городами. Далі, мов несподівано, зустрівся з Зосею. Вона жахнулась, аж кинулась, вглядівши його перед собою, чи зробила такий вид, ніби жахнулась; а проте швидко оговталась і почала:
— Чи й ви любите гуляти по цих взгір’ях та милуватись виглядами на околиці? — спитала вона його і, не ждучи одповіді, додала, — ой, як я люблю природу! То найліпший час мого життя, як зайду я в тиху долину, в тихий гай, зостанусь сама з моїми думами, моїми мріями або з книжкою та з богом.
— Як мило слухати, що гарна панна та ще й любить те, що найкраще на світі! — сказав Лемішковський.
— Чи бачите той зелений гай на долині? Там є криниця, там є каміння, там повно квіток. Мій боже! — промовила Зося тоненьким голоском, згорнувши руки, як до молитви, і підіймаючи очі до неба: — Яке там чудове місце! Там птиці цілими хорами виспівують концерти, там травиця зеленіє… Ох! які солодісінькі години перебуваю я, сидячи там в самотині або гуляючи ранком, а часом ввечері!
— Тепер і я буду любити те місце, де ваша біла ніжка покинула слідочок.
Так розмовляючи, Лемішковський геть-геть провів Зосю, трохи не до господи її тата.
Вернувшись додому, Яким застав чималий гурт гостей у свого батька. На завтра лагодився ярмарок у близькому містечку. До Лемішки заїхав, прямуючи туди, брат у перших із жінкою; та заїхало двоє міщан приятелів з недалекого міста, та завернули два мужики-крепаки із жінками, давні знайомі, що Лемішка, ярмаркуючи по повіті, часом попасав в їх коні.
Яким довго не приходив з церкви. Треба було ждати його з обідом. Лемішка сидів насупившись. Він давно почав прикмічати, що син не поважає ні його, ні матері, дивиться на їх згорда, зневажає їх просту мову, цурається їх при людях, хоч дома на самоті ще сяк-так обходиться з ними.
— Давай лиш, стара, по чарці! — промовив Лемішка, — вітай гостей! Доки ж нам ждати нашого панича!
Гості випили по чарці і розговорились. Молодиці зацокотіли про свої хатні справи. Чоловіки балакали про ярмарок. Коли це двері одчинились, і на порозі з’явивсь Яким. Він окинув здивованим оком усіх гостей, не здіймаючи картуза, стоячи на порозі і держачись за клямку.
Просимо до хати! не лякайся! — сказав Лемішка. — Не вовки! не з’їмо!