Вже сонце зайшло, як Уласевич вернувсь додому й застав на столі паруючий самовар. З важкими думами він сів за стіл і почав пити чай, перебігаючи очима газетку. Якийсь сум впав на його молоду душу. Очі сливе без свідомості бігали по рядках газети. Він ледве міг слідкувать за змістом усяких звісток та новинок. Перші вивідки по селі дуже стурбували його, зоставили на його серці якийсь важкий слід, навіть сум.

Увійшла наймичка, прийняла самовар, поприбирала з стола й вийшла. Уласевич сів край стола й задумавсь, втомлений вештанням, укладанням та прибиранням свого нового житла. Надворі вже поночіло. На селі скрізь погасло світло в хатах. На хазяїновій половині стало тихо. Ніхто не вештавсь, не гомонів. І надворі, і в покоях не було чути ні найменшого гуку або шелесту. Тільки чорна ніч дивилась в три вікні світлички своїми чорними очима. Якась ніби мертвота, мертвота села й глушини, запанувала в світлиці, оповила стіни й вікна, оповила навкруги молодого жвавого панича й промикувалась помалу, потихеньку в його душу.

Він сидів мовчки, сперши голову на долоню, і несвідомо дивився на світло лампи, неначе на живу людину, котра натякала на живоття. І перед його очима майнули останні події, останні часи його пробування в Києві. Перед ним виникли ніби якимись чарами просторні світлиці професора, в котрого він служив за асистента; в їх заворушився веселий натовп гостей, залисніли здорові дзеркала, замиготіли гарні убрання на паннах, ожвавлених музиками й танцями. А далі пригадались веселі гості: от ніби майнув елегантний доктор, а поруч з ним його дочка-красуня. Молодий хлопець липнув очима на світло й опам’ятавсь. Мертва тиша панувала, як і передніше, в покоях, в садку, на селі. Нігде ні найменшого шелесту, неначе він опинивсь на кладовищі або на стародавньому церковиш, і куди колись заходив, проживаючи в батька на селі й гуляючи смерком за ліском.

«Це я потрапив в якусь надзвичайну глушину, в якесь непросвітнє мертве царство, де й мене незабаром поглине оця глушина. Яка тиша! яка мертвота! Які непросвітні люде навкруги! Це якась мертва безодня, що незабаром весе й мене й замулить в своєму баговинні… Скільки доведеться докладати праці, щоб принаймні заохотить цих темних людей обертатись не до знахурів, а до мене, та зарятувать їх в біді».

Десь далеко на шпилі блиснуло світло в вікні й незабаром погасло, як останнє зіпання помираючої людини. Десь далеко гавкнула собака й замовкла. І знов стало тихо, як у могилі, і в хаті, і надворі.

І в його думці майнули недавно перебуті часи університетського життя, пригадались студентські товариства, пригадались несамохіть палкі розмови та змагання за долю України, за культурність, за просвіту й розвиток темної городянської й селянської маси.

«От і довелось мені прикласти до діла в живому житті мої пересвідчення, нести просвітність в глушину, занехаяну й усіма занедбану й забуту. Треба понаписувать тим часом хоч лікарські книжки задля темного народу, провести світло просвіти в оті струхлявілі хати. Треба якось заохочувать людей, щоб вони принаймні не цурались ліків, не цурались мене, не обертались до знахурів за ліками під мостом в глупу ніч. І тоді світ науки й просвіти осяє народ…»

І та світла ідея неначе освітила темну ніч, звеселила його покої й його самого. Мрії заворушились роєм, мов живі, і неначе внесли в мертву тишу живе живоття. Молодий хлопець схопився з стільця й почав ходить по кімнаті. Він повеселішав, ніби кругом його заворушилось веселе товариство й розважало його. Він навіть почав стиха співать пісню.

Вже в пізні обляги погасло останнє світло на селі й у його кімнаті. І молодий хлопець, натомлений біганиною та вештанням, впав на ліжко й заснув міцним сном натрудженої людини. Він спав так міцно, що як прокинувся вранці, то ніяк не міг прочуматься й гаразд дізнатись, де це він знаходиться: чи в Києві, чи в гостях у батька в повітовому місті. Через велику силу він опам’ятавсь, дійшов до свідомості й пригадав і Дрижипіль, і слабу Варку, і свої одвідинн в Одарчиній хаті, і лазарет. Він схопився з ліжка й почав хапки одягатись. Наймичка внесла самовар і нешвидкою ходою, ступаючи навшпиньки, вийшла з світлиці.

Висьорбавши хапком два стакани чаю, він зараз взявся за роботу: розібрав свої лікарські книжки й почав передивляться та черкати карандашем по краєчках книги, що було дуже потрібно виписати в популярну книжечку для народу. Уласевич робив цю роботу залюбки. Він був з тих падковитих на вдачу людей, що коли їм часом щось припаде до вподоби або заманеться щось зробить, то вони беруться за роботу таки зараз, не одкладаючи надалі ні на одну хвилину. І ця робота зайняла його й зацікавила. І його нудьга десь ділась, неначе її степовий вітер розвіяв по левадах та сіножатях.

Місяць минув за роботою, як один день, так що молодий доктор навіть не зоглядівсь. Він ходив щодня до лазарету. Кмітливий на вдачу, він вважливо кмітив і за народним життям, де тільки при нагоді йому траплялось стикатись з людьми. Знайшлось на селі чимало просвічених людей, з котрими йому було приємно познайомитись й навіть поєднаться.