В одчинені вікна лилися тихі, граціозні мелодії: Маруся грала ноктюрн Шопена. Співучі протяжні тони проймали гаряче, душне повітря і неначе розімлівали самі в тій духоті: якось нешвидко, з протягом, навіть дляво та, ліниво снувались вони в духоті, але ніби й самі набирались огню і гарячого полум’я. Вони так були підхожі під душевну пригнічену направу Ломицького, прибиту, але ще незгаслу дорешти, ще жевріючу, неначе жар, присипаний попілом, але ще неспопілілий дорешти. Мелодії ворушили думи Ломицького. Він важко зітхнув.

«Шкода мені молодих літ, шкода мені тих кипучих життям літ… Схопились було думи та й… позгасали, наче жар, що спопелів, присипаний попелом. Чи можу я ще бути суспільним діячем? Чи розжевріється в мені коли той святий огонь?.. Чи прокинуться мої сили, чи розворушаться коли мої бажання? Чи зацікавила б ще колись громадянська діяльність? Чи затремтіли б пак мої нерви од доброго суспільного вчинку на користь України і людськості? Може б, і я був би іншою, ліпшою людиною, і кориснішою… та якась важка сила пришибла мене ще на цвіту… А тепер…»

З вікон полилася весела мелодія, шумлива й бурлива, неначе вода полилася водоспадом. Маруся заграла фугу, швидку й голосну. Ломицький підвів голову. Його неприємно вразила шумлива, галаслива, аж криклива музика.

 «А! Навіщо ото Маруся грає такі крикливі речі! Не люблю я того бренькоту та куркоту. Б’ють тобі по нервах, неначе колуном! І який дідько вигадав оті фуги в музиці? Дзвенить, стукотить, гуркотить, неначе його чорти хапають, а воно репетує: ґвалт, рятуйте, хто в бога вірує! Коли б уже швидше перестала гуркотіти».

Маруся вдарила останні акорди. В дверях, що виходили в садок, з’явилась її постать, повна сили й здоров’я. Було видно на лиці, що музика зворушила її душу: щоки були рум’яні, темні очі блищали. За нею слідком неміцною ходою підтюпцем біг маленький синок. Маруся прийшла до стола і сіла на стільці проти Ломицького.

— Чого це ти так скривився? Чи журишся, чи може втомився? — спитала в його жінка.

— Втомило трохи життя… і навіть саме живоття…

— А це що за лист? Од кого?

— Од твого й мого приятеля. Пише про літературні новинки. В йому, бач, ще й досі не прохолола гарячка розумового та громадянського руху,— сказав Ломицький.

— Можна?— спитала Маруся і вхопила в руки лист.

— Чом же? Можна. Читай!— сказав Ломицький. Маруся перечитала лист. Її очі забігали. Лице повеселішало. Вона підвела очі на чоловіка. Очі блищали.

— А що? повеселішала? Чуєш голос живої людини з далекого краю? А я так думаю про наші часи, що мудра була та людина, котра вигадала приказку: «Моя хата скраю, я… нічого не знаю».

Він вхопив синка, посадив на коліна і пригорнув його свіже личко до свого блідого лиця, а потім втопив свій, погляд в блискучих Марусиних очах.

«Тут, в сім’ї все моє життя, уся моя втіха»,— подумав Ломицький. Але проти його волі з грудей вилинуло зітхання…

«Отут, в цій хатині моїй, в цьому засохлому, пожовклому садочку панує моральна й соціальна моя смерть… Я заперся тут, неначе в домовині»,—подумав Ломицький.

Він мовчки взяв з Марусиних рук листа і довго оглядав печать на конверті.

— Чи не порушена пак печать на пошті? — спитала в його Маруся.

Ні, ціла,— обізвався Ломицький. І його смутні очі повеселішали.

 1891 року.