Почало смеркати. Позасвічували світло. Маруся звеліла накривати стіл, сама порозкладала на столі ножі, виделки, поставила чарки, стакани, сама вешталась, поралась, бігала. Ломицький помагав їй, розставляв стільці, а Марта Кирилівна сиділа на канапі, неначе непритомна, згорнувши руки, похиливши голову. Вона думала про свого Бичковського, про свою прийдешню долю…

«Що з ним трапилось? Де він тепер пробував? Чом він не їде? Невже він не приїде? Невже він забув про мене? А що, як зовсім не прийде? І я незабаром, через одну-другу годину, зістанусь одним одна в мертвій самотині в цій хатині, як билина в степу?..» — думала Марта Кирилівна.

Вона нервово іздригнулась усім тілом, згадавши про свою самотність, про мертвоту свого прийдешнього життя. На неї напав страх, навіть жах.

Вже Маруся попросила гостей до столу. Марта Кирилівна остання встала з канапи і пішла й собі до стола. За столом чувся гомін, шум, весела розмова, яку може провадити тільки молодіж… Марта Кирилівна сиділа смутна, нічого не їла, неначе вона була не на весіллі, а на похороні.

«Не буде його вже! Не приїде! Мабуть, капосний, передумав мене сватати. Щось є! Щось трапилось! Раз покинув мене, покине і вдруге…» — думала Каралаєва і почувала, що сльози підступають до її очей.

Випили за здоров’я молодих. Молоді паничі й панни заспівали на прощання: «Гей не дивуйте, добрії люде!» — держачи чарки в руках.

А Бичковський не приїхав. Вже й коні стояли коло ґанку напоготові. Маруся передяглась в дорогу. Молоді почали прощатись. В Марти Кирилівни очі зайшли сльозами. Усі рушили на вокзал. Марта Кирилівна їхала в фаетоні вкупі з Христиною, неначе зомліла. Вона почувала, що її тіло холоне, що її морозить. Вже поїзд стояв напоготові. Маруся і Ломицький хапком сіли в вагон. Гості й Марта Кирилівна ще раз розпрощались з ними в вагоні і вернулись на платформу. Каралаєва окинула очима публіку і зорила скрізь по платформі, шукаючи Бичковського.

«Може, він опізнився. Може, він десь тут між натовпом шукає мене…» — думала Каралаєва.

Бичковського нігде не було. В Марти Кирилівни по спині неначе полізли холодні комашки, її почало ніби морозити. Поїзд рушив. Маруся стала край вікна і в останній раз махнула до матері білою хусточкою. Марта Кирилівна почутила, що її ноги слабшають, неначе їх хтось підтинає чимсь.

— Варвар, деспот, антихрист! украв мою дочку! осиротив мене навіки! — крикнула вона диким істеричним голосом і одразу зомліла і впала навзнак на платформу,

Бородавкін взяв її в свої міцні руки попід руки і виніс до екіпажа. Марта Кирилівна зомліла і лежала, неначе мертва. Він і Христина привезли її додому, поклали на постіль. Вони обоє парка парили, тупцяли коло неї. Христина післала за доктором. Прийшов доктор і ледве одходив її. Христина сиділа коло неї з братом сливе цілу ніч. Вже світом Марта Кирилівна опам’ятувалась, очуняла і зараз заснула важким сном.

Бичковський того дня загулявся за картами на вечорі в товариша, добренько впився і забув, що його Марта Кирилівна запросила на весілля. Вже другого дня, перед вечором, він прочумався, згадав за ті запросини і поїхав до Марти Кирилівни. Вона зараз одужала, наче воскресла. Через день вона потягла його сливе силоміць до вінця і після того зараз виїхала з ним в Крим на гулянку.

Ломицький повіз Марусю на літо до свого батька і незабаром перепросився з Кишинева в один город над Азовське море. Він і Маруся зумисне втекли якнайдалі от Марти Кирилівни.

X

Минуло кілька років… Ломицький пробував на службі в одному південному місті недалечке од Чорного моря…

Був душний літній вечір. Ломицький сидів коло стола в невеличкому садочку і пив чай. Вікна його житла і двері в садок були порозчиняні навстіж. Стіл стояв недалеко од вікна під акаціями. Сонце вже заходило, і надворі стояла важка і суха духота, яка буває в степових місцях. Рідкий лист на абрикосах неначе прив’яв, пожолобивсь і позвивавсь. Земля попід деревом порепалась; трава всохла, квітки пожовкли. І небо й розпечена земля неначе пашіли духотою.

Ломицький сидів, підперши голову, і смутно дивився на розгорнутий, тільки що прочитаний лист од давнього товариша. Він задумавсь. Його сухорляве лице, обрямоване довгим волоссям, було ніби втомлене, неначе прив’яле, як і той лист на абрикосах. Дума світилася в йога чорних тихих очах, і дума невесела…

Товариш писав йому з одного великого міста, подавав звістки про новинки, нагадав про ідеї, які ворушили молодіж, про нові книжки… Дрімаючі думи розворушились в голові Ломицького. Він почутив, що ніби якась крапля живущої води впала на його думки і розворушила серце. Думки його полинули десь далеко, вернулись в ті давніші часи, коли і його тривожили ті самі свіжі погляди, цікавили його…

«Було та минуло — вже й порохом припало й терном поросло,— думав Ломицький,— небагато часу минуло, а вже мені обридло життя, монотонне та безквітне. Служба та служба без кінця… Почуваєш себе часткою якоїсь здорової машини, важкої, завальної, цупкої, неінтересної, котру хтось десь заводить і котру тягнеш з напругою, неначе віл ярмо; і люблю я її так само, як віл любить ярмо… І я незчувся, як і сам став ніби мертвою цупкою машиною. Серце дрімає, душа стає мов одубівша, а завзяття все згасає та якось ніби холоне».