«Вона! Либонь, вона!— трохи не крикнув він і схопився з кушетки…— Ба ні! Не вона! Тільки на неї трошечки скинулась видом і постаттю. Такі брови, такі очі, але не її врода… не вона…»

І Ломицький знов сів на кушетку. Серце закидалось. затремтіло в грудях назустріч дорогій, милій дівчині і знов заспокоїлось.

Задзеленькав дзвоник. Люде заворушились, завештались. Ломицький кинувсь, неначе прокинувся од якогось чудового сну. Він передививсь усіх паній. Марусі не було.

Задзвонив вдруге дзвоник. Публіка кинулась виходити в двері. Ломицький почутив, що його серце закидалось. Він схопився з кушетки і кинувся в натовп.

«Чом це її нема? Щось трапилось? Чи не вислідкувала її мати? Може, замкнула її, не пустила… стереже двері. Щось є!!»

Ломицький ледве протовпився на платформу. Платформа спорожнялась од людей і швидко стала зовсім порожня. Він стояв один і оглядався на всі боки. Марусі не було нігде.

Втретє задзеленькав дзвоник. Поїзд рушив і посунув помаленьку. Ломицький вернувся і перейшов дві розкішні порожні, ясно освічені зали. Нігде не було видно й душі.

«Не вдалося…» — подумав Ломицький.

І йому стало шкода, що не вдалось.

«Але я зате тепер спокійніший»,— подумав Ломицький, виходячи з вокзалу і сідаючи на дрожку.

Дрожка застукотіла по довгій без кінця італьянській улиці, що йшла од вокзалу до самого моря й бульвару. Два довгі без кінця густі рядки газових ріжків, неначе два разки огневого намиста, ясно горіли в темряві і своєю одноманітністю ще більше заспокоювали роздратовані нерви молодого хлопця.

Другого дня він приїхав на Великий Фонтан. Маруся ждала його в парку коло монастиря і, очевидячки, виглядала його.

— Чом не приїхали на вокзал? Шкода й жалко було вам покинути матір. Еге?— сказав до неї Ломнцький.

— Ви вгадали мої думки,— обізвалась Маруся.

Я вгадаю усі ваші думки, бо знаю ваше серце. Піду ж я на пораду до Христини Степанівни та пораджусь. Може, ми хоч іншою стежкою, а таки дійдемо до свого талану. Прощайте, та в тугу не вдавайтесь! Ваша мама кремінь, а не людина. Піду зараз до Христини. Висватаємо маму, тоді й наша справа піде до ладу. Зараз поведемо підступ,— сказав Ломицький і засміявсь.

VIII

Ломицький пішов тихою ходою наниз улицею і звернув в глибокий яр, схожий на провалля, зарослий колючками. Узенькою стежечкою він швидко дійшов до горбика недалечке од моря, де стояла Христинина дача, попросту сказати,— рибальська невеличка хатинка.

В душі Ломицького неначе випогодилось. Він був спокійний і думав, як приступити до діла.

От і дачку вже видно. На ґанку під напнутою полотняною покрівлею сиділа Христина і махала до його білою хусточкою: вона його вгляділа здалеки. Ломицький вступив в ґанок і привітався до Христини.

Христина сиділа коло столика і вишивала рушник якимсь взірцем-безконечником. Вона вишивала од безробіття і, очевидячки, дуже нудилась; зраділа, що нагодився знайомий чоловік.

— Чого це ви такі веселі, як ворона на копиці в дощову годину?— спитала в його Христина.— Були там?— кивнула вона вгору.— Не вдалось? га? Я бачу по ваших очах, що не спосудилось. Еге?

І Христина пильно глянула Ломицькому в очі. Блискучі очі пригасли. Під очима чималі мішечки бгались дрібними зморшками. Очі трохи навіть засниділи. Ті матові складочки стали лиснючі та аж світились наскрізь, неначе перлова маса, од перебутої нервової напруги. Христина милувалась і його великими очима, і оригінальними сутінками тих прозорих зморшків, що залягли смужками попід очима.

— Ваша правда. Знов не вдалось!— обізвався Ломицький.

— Шкода мені вас! Зазнала й я колись такого лиха: недурно ж я втекла од свого батенька в вікно та й повінчалась. Я ж вам казала: викрадьте Марусю через вікно або хоч через двері! Нехай тоді мати трохи поскаче циганської халяндри! — сказала Христина.— Стара ніби й животіє на світі задля того, щоб кривдити свою дочку та й вас. Викрадьте Марусю таки заразі от що! це моя така порада.

— Цього мені не можна зробити. Гм…— сказав Ломицький й замовк, спустивши очі додолу і наче аж засоромивсь.

— Не пробували хіба на своєму віку викрадати паннів? Га? От спробуйте! Скільки в цьому поезії, тайни, романтизму! — сказала Христина.

— Цур йому, пек йому, тому романтизмові! Краще було б обминути його,— сказав Ломицький.

— А спробуйте лишень тепер обійтись без цього романтичного вчинку? А нуте! Що ви мені на це скажете?

— Я знаю… догадуюсь, що є один спосіб, щоб Каралаєва згодилась видати за мене дочку, але, але… Мені  ніяково… і трудно це зробити… Але іншого жадного способу нема,— говорив Ломицький, як то кажуть, наздогад буряків, коли моркви треба. Він хитрував так, щоб Христина сама догадалась, чого йому треба, і стала йому до помочі.

— Але, але…— передражнювала його Христина,—вивіз би язичком, як на лопаті, сказав би просто: треба, мовляв, стару Каралаєву передніше видати заміж, тоді й Маруся буде моя. Чи так?

— Ой, так воно є! — обізвався Ломицький, важко зітхнувши.— Але… але… але… Чи з моїм же хистом зробити це діло?