Про УКРЛІТ.ORG

Навіжена

C. 12
Скачати текст твору: txt (310 КБ) pdf (235 КБ)

Calibri

-A A A+

— О, ви — так правдива Діана! А з мене яка ж там Діана?— обізвалась Марта Кирилівна, ще й губи закопилила, але все хитренько поглядала на Христину. Вона ждала, що на це скаже Христина.

— І годі вам! Ви то й є правдива Діана. Цвітете, як повна рожа, рум’янець на всю щоку! І з лиця не старі і душею молоді! Годі вам Лазаря співати! Ще й заміж підете,— говорила Христина.

— Йдіть ви передніше, показуйте стежку, а тоді й я за вами,— сказала насмішкувато Марта Кирилівна,—я вже зазнала цього добра.

— А думаєте, не пішла б хоч і сьогодні, якби хто гарний причепився?.. Піду з вискоком та й вас за собою поцуприкую.

Обидві удовиці реготались, аж заливались од сміху. Насміявшись вволю, Христина попрощалась з хазяйкою й вийшла.

«Христина каже, що в неї будуть на картах Юпітери:

цікаво подивитись на ті вінці сотворіння. Я люблю таких, та й, може, трапиться хто… А чом би пак мені не вийти заміж? Я ще не стара на літа, а на виду зовсім молода; і мислями і ліберальними поглядами я зовсім така, як моя Маруся,— подумала Марта Кирилівна і почала зшукувати та оглядати свої убори.— Дочки не візьму, бо там, певно, буде Ломицький. Ой, той мені Ломицький! Як би його одбити од своєї Марусі?»

Ввечері Марта Кирилівна пішла на вечерок до Бородавкіна, в котрого тоді жила Христина. Вона прибігла ще зарані. Гостей ще не було. Бородавкіна попросила Марту Кирилівну в столову, де пили чай. Христина сіла й собі проти неї і цікавим оком поглядала на неї та переглядалась з своїм жартовливим братом. Вона запросила до себе на вечір Платона Андріяновича Бичковського, давнього жениха Марти Кирилівни. Її брала цікавість подивитись, як-то вони теперечки стикнуться. Почали збиратись гості, все приятелі Бородавкінові. Бородавкін був чоловік дуже добрий і для всіх приємний, але дуже любив погуляти всмак, пограти в карти і поп’янствувати. В його була своя гуляча компанія. До тієї компанії належалось чимало нежонатих урядників та офіцерів; до тієї гулячої компанії належав і Бичковський,— він пробував на службі в Бендерах і приїхав на одвідини до Бородавкіна.

Перегодя в одчинені настіж двері увійшов якийсь немолодий інтендант, з білою, як молоко, головою. За ним виступав другий інтендант, з головою лисою, неначе облизаний макогін. Після їх прийшов капітан, високий та сухорлявий, схожий на Дон-Кіхота. Прийшло ще два пузаті урядники, старі кавалери, з червоними, неначе попеченими, щоками.

«Ні, ці Юпітери мені не до вподоби!— подумала Марта Кирилівна.— Я цих усіх оддала б Христині: вже дуже полиняли й пооблазили».

В гостинній за дверима почулась важка хода, аж дошки підлоги трошечки вгинались під чиїмись ногами. В дверях з’явивсь Бичковський, високий, поставний, плечистий. Широкі груди аж випнулись. На круглій голові стреміли копицею чорні кучері, подекуди присипані ніби срібними нитками. Густі чорні брови неначе прикривали здорові подовжасті, трохи витрішкуваті карі очі. Довгі вуси висіли аж до плечей і теліпались, неначе два батоги. Од його міцної постаті неначе бризкало здоров’я, лилася сила. Руки й товстелецькі пальці були такі здорові, що сміливо переломили б будлі-яку залізяку. Помаленьку й повагом — не йшов, а неначе сунувся Бичковський до стола, де сиділи гості. Марта Кирилівна вгляділа його в дверях і здалеки не впізнала.

«Оце так правдивий вінець сотворіння! Оцей так Юпітер, як його малюють на картинах! Ну, та й плечі! а голова! а руки! а груди! а шия!— хоч обіддя гни, як кажуть селяне. Ну, та й козарлюга! Істий запорожець! — думала Марта Кирилівна.— Ні. Христина мене не дурить: не всі тут Юпітери миршаві та шолудиві, лисі та сиві».

Бичковськнй наблизився до стола. Христина й її брат, Бородавкін, встали. Бичковський привітався з ними й заговорив. Марта Кирилівна аж тоді впізнала його. Од того часу, як Бичковський сватав Марту Кирилівну, минуло сливе два десятки років. Бичковський після того зараз виїхав десь далеченько на службу, і Марта Кирилівна навіть забула про його. Два роки перед тим Бичковський з’явився в Бендерах: він перейшов туди на службу в інтендантство. До Марти Кирилівни дійшла чутка, що він служить у Бендерах, але їй ні разу не довелося з ним стрінутись і побачитись.

«Той, та не той,— подумала Марта Кирилівна.— Тепер він скинувсь лицем на колишньогось молоденького Бичковського, як батько на сина… Але яка препишна постать! Фу! Фу! справдишній вінець сотворіння!»

Бичковський привітавсь і подав усім гостям руку. Зоставалась одна Марта Кирилівна. Бичковський витріщив на неї очі, як корова на нові ворота, і, очевидячки, вагався: чи знайома, чи не знайома? Десь неначе ніби бачив… Чи неначе колись мені снилась така постать…

— Марта Кирилівна Каралаєва! — рекомендувала йому Христина.

Бичковський подав їй руку і засміявсь. З-під чорних вусів блиснули рівні міцні зуби.

— А ви мене оце й не впізнали? —спитала Марта Кирилівна.

— Спочатку був не впізнав, а потім зараз догадавсь,— сказав просто Бичковський і важко сів на віденський стілець.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том шостий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1966. ст. 5 - 91.
 
 
вгору