«Одже цей молодий хлопець подобається Марусі,— думала Марта Кирилівна.— Чи ти ба! Як в неї заблищали очі! Як ллється розмова! Одже ще причепиться до Марусі… а вона, може, зохотиться та й вийде за його заміж… Погано мені буде без Марусі… Цц…»
Марта Кирилівна почутила, що її розбирає злість на Ломицького і на Марусю. Вона підвела очі і несподівано вже крикнула на дочку наче сердито.
— Піди лишень в пекарню та подивись, щоб куховарка часом не пересолила котлетів! Та не забудься поперемивати посуд!
Ломицький витріщив очі з дива: Марта Кирилівна крикнула різким голосом, неначе ворона закрякала. Після її веселого щебетання та криклива фраза якось свиснула й задзижчала, неначе куля.
Маруся з великою нехіттю підвелася з стільця і вийшла. В Марти Кирилівни дротики швидше заворушились в руках. Вона насупила тонкі брови, міцно стулила уста і сердито вп’ялась очима в панчоху, неначе сердилась на неї і карала її, штрикаючи дротами.
«Ого! не все, мабуть, так щебече стара, як оце недавнечко передніше зо мною щебетала,— подумав Ломицький.— Може, Христина і правду казала: щось оце з Марти Кирилівни неначе вже визирнула друга баба, вже зовсім інша».
В світлиці стало тихо. Ломицький мовчав і поглядав на двері. Він ждав Марусі.
— Який же в вас начальник? Чи добрий чоловік? Чи робочий? Чи, може, тільки ладен повсякчас кричати, та принукувати, та поганяти? Знаю я ті начальства! Знаєте, їх наставляють більше як пригоничів, задля того щоб слідкувати за урядовим людом та приганяти, а не задля того щоб діло робити,— сказала Марта Кирилівна.
«Вивідує… знов випитує. Певно, хоче випитати, чи поважаю я начальство… Треба стерегтись»,—подумав Ломицький.
І він почав хвалити свого начальника, але так хвалив, що аж перехвалив на один бік.
Марта Кирилівиа знов розговорилась, але Ломицький примітив, що тон її розмови вже був інший, холодніший, як ті фарби в малюванні, котрі кладе маляр на густі затінки під скелями та під високими горами. Він тільки ждав, поки вийде Маруся, щоб попрощатись. Маруся вийшла. Ломицький встав і почав прощатись. Марта Кирилівна подала йому руку і ще холоднішим, неначе льодовим, тоном промовила:
Сподіваюсь… Що ви в нас… не останній раз? — Але в думці вона гаряче бажала, щоб то був останній раз, були останні його одвідини.
Маруся провела Ломицького в прихожу. Ломицький раденький вертався додому. Марусина мати побалакала з ним веселенько, любенько і навіть просила заходити. Тільки чогось остання її гостра фраза все чулась та лунала в його вухах, як вороняче крякання, неприємна, роблячи різніння в її прихильній до його розмові. Ломицького встріла Христина і все дочиста випитала в його. Вона зацікавилась його романом, бо була дуже охоча й ласа до таких романів та романічних пригод.
«Цікаво було б розворушити роман і самої Марти Кирилівни. Я ж знаю її давній роман з Бичковським, як-то кажуть, од дошки до дошки. Бичковський оце швидко буде в брата в гостях. Покличу я в гості і Марту Кирилівну. Вони не бачились вже, може, років з п’ятнадцять. Як-то вони тепер стрінуться?» — подумала Христина.
IV
Через тиждень Христина зайшла перед обідом до Марти Кирилівни.
— Марто Кирилівно! Я оце забігла до вас по маленькому ділу,— сказала Христина.
Марта Кирилівна так зацікавилась, що забулась вхопити в руки свою недоплетену панчоху.
— За яким ділом? — спитала вона.
— Даю вечір в брата. Нудьга мене бере така, що не знаю, де дітись. Заходьте до мене! Пограємо в карти.
— Спасибі вам. Але я не люблю карт: це забавка не поважна — не пристає до лиця поважним старим людям,— сказала Марта Кирилівна.
— От і вигадали. Які ж ви старі? То це й я вже стара, по вашому, чи що?
— Ви — що інше: вам ще можна й заміж вийти. А я знов що інше,— сказала Марта Кирилівна і зробила поважну міну.
— Як же то ви «що інше»? І мені можна ще вийти заміж, і вам можна. Ми ж однолітки або коли ви ще й не молодші од мене.
— Молодша… на шість місяців, вдається,— обізвалась Марта Кирилівна.
— От бачите! Вам саме заміж йти вдруге. А я накликала женихів і для себе і для вас.
— І годі вам! В вас все жарти,— крикнула кокетна Марта Кирилівна.
— От побачите! Накликала я і вусатих, і бородатих, і сивоволосих, і лисих, як облизаний макогін!—говорила і разом реготалась Христина.
— О, цур тим лисим та сивобородим! Цих я не хочу. Цих беріть собі! — говорила й реготалась і собі Марта Кирилівна.
— Нехай буде й так! Я візьму й лисих. А сивобородих складемо в архів та й двері запечатаємо: цих і я не хочу. Я накликала таких Юпітерів Олімпійських, що ви з дива вмрете або… або… заміж підете,— тріщала й реготалась весела безробітня удовиця.
— Коли накликали Юпітерів, то вже прийду та подивлюсь на ваш Олімп, хоч скажу вам, що вважаю на усіх тих Юпітерів і Аполлонів як на варварів та деспотів,— сказала Марта Кирилівна вже з поважною міною.
— Не бійтесь! Прийдете, побачите і зміните свою неправдиву думку. Юпітерів в мене на картах буде доволі. Треба до їх і Юнон та Діан, а то, чого доброго, без Юнон мої Юпітери порозбігаються та з нудьги повтікають на Олімп,— сказала Христина.