Наркис жвавою ходою приступив до неї, вхопив її за руку й неначе впік гарячими червоними устами. М’які вуса ніби погладили її по руці; потім він притулив її до свого твердого чола й схиливсь на її плече. Софія Леонівна й незчулась, як обвила його міцну шию рукою й цілувала його в чоло, в уста, в щоки.

— Софіє Леонівно! тікаймо кудись далеко, їдьмо в Швейцарію на будлі-яке поетичне озеро, оселимось там в горах над озером в невеличкому місті й будемо там жити й кохаться, доки й нашого живоття. А як не хочете тікати в Швейцарію, то тікаймо ще далі, в Америку або в Індію, куди забажає ваша душа. Заїдемо в далекий край, щоб тутешні люде й не знали, де ми знаходимось і що з нами трапилось і де ми ділись.

Він дививсь їй в очі, цілував в чоло, пригортав до себе, неначе втратив тяму й пам’ять. В очах виявлялось неначе божевільство, в рушеннях виявлялась дикість.

Софія Леонівна тільки мовчки дивилась на його, не вмикувалась в його розмову й тільки милувалась його палом і дикими, наче непритомними рушеннями.

— Тікаймо звідсіля хоч зараз. В мене грошей багацько. Моя мати удова й любе мене, як свою душу; вона сприятиме нам, слатиме мені грошей, скільки душа моя забажає. Вона нас не покине в небезпечності на одчай, — говорив в нестямці Наркис швидко та дрібно якимсь нервовим, роздратованим голосом, яким говорять нервові пещені та вередливі діти.

— Навіщо нам тікать? Мені такий вчинок в коханні зовсім-таки не личить. Ніяково мені кидать чоловіка й дитину, бо я повинна й мушу додержувать свою повинність, що стосується до їх обох. Коли ви мене так щиро й гаряче кохаєте, то кохаймось тутечки; поїдемо на якийсь час в Петербург, коли схочете, знов вернемось і кохатимемось, доки й нашого віку, — говорила Софія Леонівна спокійним рівним голосом; і було знать, що вона не вагалась в своїх думках, бо по своїй деспотичній вдачі вона була й не здатна до вагання ні в чому.

— Я без вас не животітиму на світі, не хочу животіть. Я це почуваю в своєму серці. Я занидію без вас, загину, зачеврію, як квітка в спеку. Ви моє живоття, всі мої радощі, моє щастя, — шепотів він, наче божевільний, і не міг оступиться од неї, неначе його держала якась непереможна сила й не пускала його ані на ступінь од неї.

Надворі вже поночіло. Маша в пекарні готувала вечерю. Петруша вже спав. В горницях було довгенько тихо. Несподівано Маша гуркнула дверима в сінях. Наркис одскочив од Софії Леонівни на кілька ступенів і почав швиденько ходить по світлиці од кутка до кутка. Маша одчинила двері, прийняла з стола самовар, познаходила в пічурці тарілки й розставила їх на столі для вечері.

— Чи вже готова вечеря? — спитала в Маші Софія Леонівна.

— Атож! зараз подаватиму, бо юшка перестоїть; саме час вечеряти, — одповіла Маша й хутчій вибігла в сіни.

Наркис знов ухопив в обнімок Софію Леонівну, щільно й міцно пригорнув її до себе й поцілував в уста і в руку, неначе на прощання. Він був зобиджений, бо не звик брать одкоша од паннів та паній, а намога пещеного Наркиса, щоб вона тікала з ним, та ще й зараз, трохи надокучила їй.

— Це я прощаюсь з вами. Піду до отця Зіновія, переночую в його, а завтра вранці покатаю до вокзалу й поїду додому, — сказав трохи сердито Наркис, одвернувши вид і дивлячись на стіну, — хто кого любе, той повинен жити в парі. Це моє щире пересвідчення, і я ані хибить не поступлюсь ним нікому.

— Схаменіться! опам’ятайтесь! Це, мабуть, кохання запаморочило вас, довело до нестямки. Ви ж мій гість, а не отця Зіновія. Подумайте лиш, що скаже отець Зіновій, як ви впроситесь до його на ніч, покинувши ні з сього ні з того мене. Ви нервова й вередлива людина. Коли що робиться не по-вашому, то ви зараз стаєте гопки й вередуєте, мов дитина. Побудьте в мене, хоч доки вернеться Флегонт Петрович або хоч тижнів зо два, зо три, бо мені без вас буде тут в глушині важко й нудно. Я вже й так перенудилась багацько часу в самотині.

Маша подала вечерю, поставила пляшки горілки та вина. Блиснула блискавка й перемогла світло од лампи й осяяла горницю, як удень. Затріщав грім. Одразу полив наглий, тучний дощ. Од краплистого дощу школа неначе затріщала, залускала, а потім застугоніла. Дощ порошив у вікна, піжив над вербами, котрі ніби зашуміли од вітру. Софія Леонівна й Наркис неначе не чули грому, не бачили блискавки. Вони випили по маленькій чарці горілки й сіли за вечерю. Софія Леонівна тріскала на всі застави шинку, неначе нічого перед тим і не трапилось. І кохання, і женихання додали їй апетиту й смаку, неначе приємне гуляння в човні на ставу та на Раставиці. Наркис їв без смаку, якось механічно, сливе без свідомості. Палке кохання, незгода милої зараз їхати з ним в далекий край стурбувала його, збентежила й навіть розсердила. Він сидів надутий та понурий і за вечерею й слова не промовив до Софії Леонівни.

Увійшла Маша й поприбирала з стола посуд. Вони обоє випили по чарці вина й довго мовчали, помаленьку п’ючи вино чарка за чаркою. Наркис сьорбав вино ніби знехотя, навіть не почував, який у йому смак.