Човен перелинув через став в одну мить. Один мірошник, ввесь білий, неначе напудрений аж до чобіт, вибіг з питля, причалив човна, прив’язав ланцюжком до стовпчика й замкнув ключем. Паничі повисаджували дітей з човна й вивели Софію Леонівну попід руки на круту греблю.

Сонце вже низько спустилось над далекими вербами понад річкою й кидало косе проміння вподовж ставка, на верби на греблі, й неначе обсипало річку, став і верби золотим порохом. Усе небо на захід сонця неначе тонуло в золотому повітрі. А десь далеко, вгорі над річкою, сизіли зубчасті купи осокорів, облиті червонуватим та фіолетовим сяєвом.

Наркис Амфилохійович довго дививсь на той поетичний, ніби фантастичний вигляд і промовив:

— Прощай, веселий ставочку! прощай, золотий дню! Доки живий буду, цього дня й вечора не забуду, —сказав Наркис з поетичною задумою й заглянув в очі Софії Леонівні.

Софія Леонівна примітила ту поетичну задуму й смуток в його очах, і в неї в серці заворушилось щось більше й міцніше од простого спочування до співучого красуня.

— На вас повіяла крилом поезія. Але… мені здається, поки ми дійдемо до господи, то ваша поезія й ваш смуток зникне, розійдеться, мов оте золоте марево, отой золотий порох сонця над ставною тихою водою, — сказала Софія Леонівна.

— Невже ви думаєте, що я такий легкодумний та забудливий? — спитав у неї Наркис.

— Я цього не думаю. Але я знаю добре, що сливе всі молоді паничі недерзкі, змінливі, як оте золоте марево над ставком та вербами. Поки дійдемо додому, отой золотий пил зникне й вищезне до останньої порошини, — сказала Софія Леонівна.

Вони вийшли на горб до церкви й попрямували через втерту стежку до школи. На вигоні почувся спів півчої. Голосні співи лились десь з верб з псаломщикової садиби.

— Цей псаломщик справляє півчу на неділю, надісь, в себе вдома, а вікна, мабуть, поодчинені. А побіжім та поспіваємо трохи перед чаєм. Я вже давно співав у хорі, — сказав Левко.

— А справді побіжім. І мені замандюрилось покричать, — обізвавсь Наркис.

І молоді однодуми, неначе змовившись, бігцем побігли навпростець до псаломщика через густі будяки, невважаючи на те, що їм було колько бігти через будяки та колючки. Діти побігли за ними навздогінці.

— Та не баріться, бо вже затого чай буде готовий! — гукала до їх Софія Леонівна з-за бузини та колючок.

Вона прийшла додому ще завидна. Маша вже наставила самовар. Вже й самовар закипів, а півча все співала й не вгавала. Псаломщикова хата стояла в опрічному дворі тільки через город од школи. Співи хору було чуть, неначе хор співав десь надворі під вербами. Спочатку співали церковних пісень, а згодом почали співать хорові українські пісні. А самовар кипів та вже й почав гаснуть. Софія Леонівна послала Машу покликати їх на чай. Але вони на неї не вважали та співали до смерку і вже смерком прийшли на чай.

— Чого це ви так довго загаялись у псаломщика? — питала вона в паничів.

— Вчили півчу співать українські хорові пісні. Я й у нашому селі навчив півчу співать гуртові українські пісні; і тепер у нас на селі не тільки парубки, але й дівчата добре співають хорові пісні, — говорив Левко.

— Треба буде ще кільки раз піти на співку та навчить хор українських гуртових пісень. Але цей молодий псаломщик таки не без пересвідченнів і не без національної самосвідомості, коли вчить півчу співати народні пісні. Мабуть, набрався цих пересвідченнів од передніших тутешніх вчителів, коли стямкував про цю справу. Хоч, сказать по правді, парубки та дівчата не здобріють такою культурою. Бо ця культура артизма, це ж те золоте марево, що ввечері сипалось золотим пилом на став та на верби, — сказав Левко.

— Воно ніби й так, але й це золоте марево культури трошки просвітить й одуховнить сільську темноту та сліпоту. Все докупи, усього потрошку, то все-таки загалом піде більше світа в глушину, — додав Наркис Назарів.

Випили чай і повечеряли на причілку. Маша вже поприбирала посуд з стола. Час було лягати спать, а сторож Яків не приходив в школу на ніч.

— Чом це Якова й досі нема? — спитав Левко в Маші.

— А хіба ж я знаю, чом його й досі нема, — знехотя одказала Маша не київським жаргоном, а чистою сільською українською мовою, бо вже оговталась на селі і з людьми, і з їх мовою.

Левко швиденько встав і промовив:

— А може, він там вже хропе під драбиною в сінях? А побіжу та подивлюсь.

В кутку в сінях під драбиною лежала купа соломи та якоїсь потерті чи мерви, а коло неї в куточку стояв невеличний куль соломи: то був Яковів матрац та подушка. Постіль була порожня, солома не розстелена на долу. Якова не було.

— Де це задлявся наш оборонець од усякої напасті? — промовив Левко, вернувшись на причілок. — Час би вже й лягати спать, а він, мабуть, прийде пізно, гуркотітиме, стукотітиме та й нас побудить.

— Може, забаривсь десь в гостях, бо сьогодні ж якесь свято, — сказала Софія Леонівна.

— Та сьогодні таке свято, що люде роблять на полі, як у будень, — сказав Левко, — може, він несподівано запив та загуляв, бо це часом трапляється з ним і в самісінькі жнива. Громада обирає за сторожа в школі або старезного діда, нездатного до роботи, або будлі-якого калікуватого чоловіка, або якогось старого п’яничку-москаля, бо й сама вважає на школу, як на якусь непотріб. Я в цьому добре пересвідчивсь по школі в нашому селі.