— А хіба ж у Києвімало таких, що побрались, трохи пожили вкупі та й розійшлися. Адже ж і брат в первих отця Зіновія, оперний артист, оженився на артистці, а потім розійшовсь і живе собі окремо з другою, і люде ж не тюкають на його. Чом би пак і вам не розійтись з своїм чоловіком? Там десь на чужині, в далекій далечі ми могли б і повінчаться і жили б щасливо в парі.

— Ви, Наркисе, вигадуєте шось таке, що ні до бога ні до людей, як кажуть на селі. Мені ніяково кидать чоловіка, бо він дуже добрий, мирний і любе мене, як свою душу, хоч і про людський поговір мені байдужісінько, бо я вас щиро покохала, так покохала, як ніколи не кохала Флегонта Петровича. Полюбила вас, і сама незчулась, коли й як.

— Їдьмо в Швейцарію! Я там куплю віллу над озером і запишу на ваше ймення. А потім ми повінчаємось і…

Але він ще не встиг скінчить своєї думки, як десь поблизу вдарив такий страшний грім, що в шибках тахлі задзвеніли й трухляві вікна заторохтіли. Блиснула блискавка, і в світлині стало видно, як удень. З темних образів глянули линя святих. З одного подовжастого образа на три персоні виглянули три мироносиці, неначе вигулькнули з темряви на одну мить і знов сховались. Наркис жахнувсь і кинувся, але небоязка Софія Леонівна стояла непорушно.

— Вдарило десь близько, може, влучило в дім отця Зіновія, — сказала Софія Леонівна.

Знов блиснула блискавка, вже зелена, і світлицю неначе осяяло проміння зеленого сонця. Біла світлиця в одну мить уся позеленіла й освітилась, неначе наскрізь, зеленим вогнем. У вікнах майнула зелена дякова хата й комора, зелена вода на току коло подів. Перед Наркисом стояла Софія Леонівна, уся зелена, тільки й чорніли її очі та брови. Од вражіння після недавньої гулянки на човні між зеленими берегами Наркисові уявилось, що десь він стоїть під зеленими вербами або опинився чудом в якомусь кришталевому русальчиному палаці на дні, що і сама Софія Леонівна стала русалкою і стоїть не на червонястому плахтяному килимі, а десь в печері на дні, застеленому перлами та коралами.

Знов вдарив грім десь далі, за чагарником. Майнула золота смужка, оперезала сливе половину неба й неначе вскочила в усі вікна червоним промінням. Світлиця стала червона, неначе облилась кров’ю. Всі прикраси на стінах одразу стали червоні. На васильках за образами, на вінках з зілля, почеплених по стінах, неначе запеклась кров. Праотець Ноє на здоровій картині почервонів, а біла борода стала рожева. Софія Леонівна стояла червона, неначе зацвіла, як маківка на городі.

— Ну та й ілюмінація на небі! — промовила стиха Софія Леонівна. — Ви, Наркисе, в цьому огняному червоному світі неначе червоний Мефістофель в «Фаусті» на сцені. В вас і вуха стали червоні, — і при тих словах вона оповила його шию гарячими, заголеними до ліктів руками.

Наркис дмухнув і загасив світло. Блискавка блискала щохвилини то білим, то зеленим, то червоним світом. В світлиці мінявся світ, ніби на сцені. В темній світлиці світ та блиск став дуже ярий та різкий. Вони обоє стояли й милувались, ніби фантастичною картиною, фантастичним світом. Наркис неначе очамрів од того дива: він любив усе фантастичне, бо мав велику уяву зроду.

— Нащо ви загасили світло? Хочете грать навпомацки в піжмурки, чи що? — спитала Софія Леонівна.

— Ні; це я граюсь в ілюмінацію та фейерверки. Мені тепереньки все уявляється, що я в якомусь кришталевому храмі або палаці Шехерезади, де сяють чарівні вогні через кришталь, як розказує Шехерезада в казках.

— І прийде ж у голову така шехерезадська нісенітниця! А мені все перед очима манячить світлиця в микитянській чепурно вимазаній школі. Чи зостанетесь же на ніч в цьому палаці Гаруна Аль-Рашида? Не втечете до отця Зіновія в прозаїчні покої? — спитала вона підлесливим солоденьким голосом. — Зоставайтесь в мене, доки схочете, бо я не звична жити в самотині якимсь одлюдком, як чернець у скиті.

— Ні, не втечу. Та як його в таку негідь тьопаться по калюжах, сливе по коліна в воді, — одповів він вже помирливим голосом і сів поруч з нею коло вікна й милувався блиском та світом на воді на вигоні, котрий став схожий на здорове озеро, де по воді, по вербах, по церкві і за вір’ям по леваді миготів то білий, то зелений, то червоний ярий блиск.

Дощ згодом все меншав і опівночі перестав. Надворі стишилось. В покоях було тихо, анічичиркі було ще тихіше й мертвіше після дощового шуму, клекоту та плескоту. Наркис засвітив світло. Вже була пізня доба. Вряди-годи десь далеко-далеко за горами та горбами одгукувавсь неначе здавлений одгомін грому та тучного дощу, неначе од його йшла тиха луна.

— От я і вгамувала ваші палкі мрії та ваш неміркований дитячий потяг до легкодумної далекої мандрівки. Я й не виную вас, бо добре знаю, що ви людина вередлива в бажаннях, недосвідна й дуже загониста, хоч і добра й щира в своїх почуваннях і вчинках. Що вам спаде на думку, ви ладні те зараз же й зробить. Коли ми вподобали одне одного, то й будемо тут кохатись, а не десь в Індії чи в Америці, як вам чомусь заманулося.