Наркис дививсь і не міг надивиться на Софію Леонівну. Косе золоте проміння обливало її розкішну постать, неначе скобзалось по білому чолі, по щоках. В різкому ярому сонячному сяєві її чималі темні очі здавались ще темнішими й світились тихим блиском радісного живоття, щастя, кохання…

Молодому палкому Наркисові забажалось причалить човна до невисокого зеленого пухкого бережка, піти з нею в ті алеї та печери в зелених вільхах та вербах і йти з нею попід руки без краю, без кінця, йти й милуваться нею й поетичними алеями під зеленою покрівлею з гіллястого дерева, і не лічить годин, не знати ні часу, ні дня.

За луками береги річки були обсаджені старими вербами й осокорами. Річка поужчала. Велетенські гілки осокорів неначе попростягались, а осокори неначе подавали через річку свої зелені руки й ніби хапались за зелені лапи. І човен незабаром неначе пірнув в довгу галерею старих стовбурів, прикритих переплутаним зеленим гіллям. Човен одразу неначе пірнув в чорну густу тінь, ніби з сонячного світу несподівано потрапив в поетичний вечір з його поетичними сутінками, з здоровою бадьористою прохолодою. Важка духота й спека гарячого дня одразу зникла. Вогке холодненьке повітря обвівало лице. Діти закричали, загаласували, неначе в якійсь порожній горниці або в галереї. Паничі й собі неначе змалились і почали гукать та ніби перегукуваться, наче в гущавині лісу.

— Гоп-гоп! Агов! — загукав Левко з протягом, неначе заблудившись у лісі, згукувався з кимсь у діброві.

— Гоп-гоп! Агов! — ляснуло десь за вербами, а далі трохи згодом тихенько одгукнулось десь на косогорі в діброві, неначе казало: гоп, гоп! чую, чую!

Паничі, неначе змовившись, перестали махать веслами й позгортали руки. Човен поплив посовом, помаленьку, ледве сунувся по воді. З стрімких невисоких круч, підмитих водою в час розлий-води та в заливу, висовувалось коріння і знов всисалось і вникало в мокрий глейкуватий грунт та в воду, неначе з круч лізли в воду велетенські павуки й плазували здорові чорні гадюки.

За гущавиною верб річка знов поширшала й розлилась круглим плесом по низині. За плесом слались зелені луки та мочарі, вкриті очеретами, роговою та темними кружалами ситнику. А ще далі, де Раставиця вливалась у Рось, була горяна місцина. По обидва береги річки понависали круті гори.

Софії Леонівні очевидячки вже надокучило сидіть непорушно на одному місиі й пектись на гарячому, дуже дошкульному промінні сонця.

— Та повертайте вже човна назад! Затого вечір буде, і ми опізнимось на чай. Та мені вже й остогидло сидіти зігнувшись, — сказала вона до Левка.

— Коли ж тут так гарно, що я ладен хоч і ночувать от тутечки на цій пухкій, як подушка, травині, — сказав Левко, — отут, мабуть, качок силенна сила! Коли б знаття, то був би взяв рушницю та хоч торохнув разів зо три, шоб сполохнуть качки в очеретах.

— А дивись лиш, Левку! ген-ген понад берегами стоять стінами очерети. От там, мабуть, качок безліч!

— Та годі вже, годі! Повертайте лишень човна назад, бо в мене ноги помліли од сидні й отерпли. Мені байдуже за ваші качки. І надало ж мені плисти з вами в ці нетрі, — сказала Софія Леонівна трохи сердито.

— Як повертать, то й повертать, — сказав Наркис і повернув човна раптом, неначе перекрутив його на одному місці.

Перепливли вони в одну мить зелену галерею, знайшли пришиб на зарічку, що трошки вганявся в луку, де бережок був не дуже крутий, і причалили човна. Паничі таки добре втомились; в їх теж помліли руки, а з лоба аж капотів піт. Наркис виплигнув з човна цибатими ногами, неначе заєць, і витяг на м’який бережок човна. Софія Леонівна встала й шпурнула з човна зонтик на траву. Вона стояла в човні, гарна та рівна станом. Сіро-перлова сукня неначе влипла в її кругленький повненький стан. Наркисові уявлялось, що то чудова русалка випливла з зеленого сутінку в вербовій галереї, вирнула з води й вийшла на берег. Він подав руку, і вона скочила з човна на берег. Наркис на льоту вхопив її за стан, міцно обняв і неначе перекинув дужою рукою з човна на згористий берег.

Паничі очевидячки потомились. В їх так само помліли руки й отерпли ноги. Вони вискочили на зелений обрив і, неначе снопи, впали на м’яку пухку траву. В Левка ще й досі неначе трудили в долоні держална весел. В Наркиса понабігали на обох руках на пальцях могодзулі. Промашка була добра, на кільки верстов.

—Які чудові поетичні місця на них маленьких річках! Як тут хороше! Яка поезія! Я лежав би отутечки хоч і до півночі та дивився на зорі, — говорив Наркис, лежачи на спині горілиць і вдивляючись в високе та глибоке синє небо, котре крило широку зелену долину, неначе велетенське оксамитове шатро.

Недалечко вниз було видно місток. Через місток сновигали раз у раз люде, вертались вже з полів на заріччя з сніпками материнки, дроку та іншого помічного зілля. За містком на спадистому сугорбі зеленіли буряки, аж очі вбирали в себе. По буряках скрізь стирчали ніби розкидані високі ломоваті коноплини. Здалеки здавалось, неначе по зеленому килимі були розкидані недбайливою вередливою рукою ткалі темно-зелені взорці. За буряками, далі за межею, вгорі на сугорбі біліли чепурненькі хати, а од хат неначе бігла наниз до річки густа ватага головатих жовтих соняшників.