— Ти таки добра дзиґа: не посидиш тихо ні хвилиночки, то й трудно тобі буде додержать своєї обіцянки, — сказав Левко через стіл.

— От тобі на! Тільки що був гамарником, а це одразу вже став дзиґою, — обізвавсь Наркис, — сказать по правді, я не люблю тих хамул, тюхтіїв та мовчунів. Ой не люблю! Такі люде наводять на мене страшенну нудьгу.

— То цебто й я наводжу на вас нудьгу, бо ваша сусідка таки добра хамула та мовчуха, — жартувала й собі Софія Лсонівна,

— Я невдоволений своєю сусідкою за обговорювання таки самої себе, а не інших людей. Прощайте! Зоставайтесь здорові! — сказав Наркис і при тих словах устав, ухопив за руку сусіду й так здорово здушив, що вона трохи не крикнула й ледве вдержала крик.

— Та я ж вас не проганяю! Сидіть собі хоч і мовчки. коли хочете. Мені за це байдужісінько.

Назарів знов сів коло Софії Леонівни й присунувсь близенько. Він попросив у хазяйки ще стакан чаю, хоч йому вже й не хотілось пити. Він пив чай повагом, помаленьку. Йому було приємно сидіти поруч з Софією Леонівною, і він був ладен сидіть і жартувати з нею, доки й ніч впаде на землю, доки й місяць зійде.

Ради нового гостя матушка загадала Ївзі готувать вечерю для всіх. Ївга крутилась, як муха в окропі, патрала курчата й нишком кляла Машу, котра в той вольний для себе час гуляла на греблі під вербами з помічником механіка Суходольським.

Сонце зайшло. Надворі помаленьку сутеніло. Ніч спускалась на садок помаленьку, ніби крадькома. Матушка мила посуд. Стіл з гістьми неначе стиха тонув в поетичних сутінках. Садок неначе млів в теплому літньому повітрі. Густішали тіні під гілками груші, і вид в Софії Леонівни ще більше поделікатнішав. Молодому Наркисові вона здавалась якоюсь східною царівною казок Шехерезади. Йому уявлялось, що він якимсь чудом опинився несподівано в дуже далекому краї, ніби в чудових казкових царських східних садках, а коло його сидить сама красуня Паризада, оповита вечірніми поетичними сутінями. І він несамохіть налапав під скатеркою її руку й міцно стиснув. Але Паризада ніби розгнівалась од такої нахабності зовсім не східного лицаря й зараз висмикнула свою руку й поклала її на стіл.

Наркисові чомусь заманулось співать, неначе та мила ручка, ті чорні брови й чудові очі самі були піснею й викликали в його в душі охоту до співу. Він затяг українську пісню тихо, неначе пошептом, як зачинає серце пісню кохання, неначе він боявся сполохать голосним гуком і своє серце, і свою любов, і тишу пишного вечора, і виступаючі зорі на небі.

Левко підхопив той спів. Флегонт Петрович і незчувсь, як почав вторувати. До їх зараз пристав отець Зіновій. Полилось чудове тріо: «Чи це ж тая криниченька, що голуб купався? Чи це ж тая дівчинонька, що я женихався? Жаль, жаль мені буде! Візьмуть її люде: тепер же вона не буде моя», — виспівували молоді голоси неначе нишком, а Наркис виводив з якимсь сумом в голосі: «Тепер же вона не буде моя!»

«Ой у полі з криниченьки орли воду п’ють; а вже мою дівчиноньку до шлюбу ведуть. Жаль, жаль її буде», — промовляв далі слова пісні молодий красунь, і в його голос затрусивсь, подужчав, неначе голосно крикнув од жалю, ніби він співав пісню за себе самого, що не цілувати йому тих очей та чорних брів, котрі стали йому такі сподобні в цей пишний вечір.

— От такі тихі співи я люблю й ладна слухати хоч би й цілий вечір, — обізвалась поетична на вдачу Ольга Павлівна, — бо вони наводять на мене думи й неначе лащаться до мене, мов маленькі діти. Але співи співами, а вечеря має своє право. Вже час би й за вечерю сідать, бо оті дітлахи поснуть, де впадуть, —сказала вона, раптом підводячись з лавки, гукнула на няньку й загадала їй, щоб вела дітей в покої і щоб вона застеляла стіл.

VI

Після вечері вже в пізні обляги, набалакавшись донесхочу, отець Зіновій поклав спати Наркиса в своєму кабінеті, а Флегонт Петрович взяв з собою Левка в школу, щоб примостить його в великому школьному покої, де стояло зайве ліжко, котре було поставлене для будлі-якого випадкового гостя або родича. Прийшли вони в школу вже лягома, засвітили світло, пороздягались і зараз полягали спати. Левка довго не брав сон. Нарешті вже пізньою добою він почав дрімати й навіть засипать, але крізь легкий сон він почув, що на горищі ніби хтось ходе або нишпоре. В його чуття було дуже добре, і він зараз прокинувсь і почав прислухаться: на горищі й справді ніби щось шаруділо або стиха човгало. Молодий хлопець був чуткий на вухо, насторочив вуха й почав прислухаться. Незабаром щось неначе чмихнуло, але якось чудно, не по-людській.

«Що воно за нечистий от там порпляється на горищі? Чи не злодій часом вліз та чогось шукає? Не домовики ж там пораються в глупу ніч», — майнула в Левка ніби сонна думка.

Він знов почав засипать, і йому вже почалось верзтись у сні якесь кострюбате страховище, що никало по закутках в горниці, все ворушилось, а потім полізло вгору під стелю по пічурках, неначе по драбині. Пронизуватий дикий крик або дитячий плач неначе шпигонув йому в вуха, і він раптом прокинувся й не міг навіть добре опам’ятатись і пригадать, де це він знаходиться: чи в батька, чи в отця Зіповія, чи в Києві.