Про УКРЛІТ.ORG

На гастролях в Микитянах

C. 30
Скачати текст твору: txt (468 КБ) pdf (313 КБ)

Calibri

-A A A+

Софія Леонівна була неворушлива людина, навіть длява і, може, через те вона дуже любила жвавих людей, а найбільше проворних та веселих молодих та жартовливих паничів жевжиків та джигунів. Вони її надили тим, що бавили й розважали її, а вона сиділа непорушно, дивилась на їх та милувалась ними.

Левко аж силував товариша сісти за карти, але він усе одмагавсь.

— Оце причепилась причепа! Одчепись ти од моєї душі. Ще встигну доволі награться в карти. Мені оце після дороги заманулось скупатись отам в ставку або в річці під отими гіллястими вербами та осокорами. На шляху була велика курява, і я запорошив себе усього на тому курному шляху од вокзалу. Мені хотілось скупаться в ставку по дорозі, та візник не згодивсь спиняться та гаяти час.

— То й ходім оце та й будемо купатись, бо мені од того войдування з тобою аж душно стало, — обізвавсь Левко, в котрого думки та бажання виникали раптом і нагло і так само нагло й швидко зникали.

— А після купання прошу на чай до нас у садок, — запрошувала Ольга Павлівна усіх, — але стривайте на хвилинку! Ось зараз я пришлю вам наймичкою простирядло, гребінець та шматок мила, — додала вона на ході коло причілкового вікна.

Незабаром проворна Ївга прикатала й принесла всі купальницькі причандали. Отець Зіновій навантажив Левка тими причандалами, і купальники попростували через вигон проз церкву, перелізли через перелаз в батющину леваду й пішли до річки навпростець, через людські сукупні городи по борознах, де в одній садибі сливе щодня купалась уся батющина сім’я.

На причілку зосталась сама Софія Леонівна. Під вербою одразу стало тихо, аж ніби мертво, та ще після гаму та голосної бучі, яку збили молоді жевжики. Спочатку ще було чуть здалеки голосну розмову з вигону, але згодом і той гомін затих і замер. Гості одразу зникли, неначе крізь землю пішли. Саме в жнива на вигоні нігде не ворушилось ані живого людського духу, тільки чиїсь овечата никали попід тинами, хапком теребили свіжу зелену траву та бадиллясте збутлявіле зілля, що постікало в завсідньому холодку.

На Софію Леонівну несподівано спала задума, а потім і нудьга. Перед її очима все ніби манячіли молоді говорючі та веселі жевжики й нагадували про веселе молоде товариство в її житлі в Києві. Вона згадала усіх паничів, але ніхто з їх не припадав їй так до вподоби, як красунь Назарів. І вона й незчулась в тій глушині, як його іскряні карі очі та ніби намальовані чорні брови заслонили і Флегонтові карі очі, і всіх паничів та все виникали в її думці й надили до себе і веселістю, і ласкавістю, і коханням.

Софія Леонівна озирнулась навкруги. Перед очима просто проти неї стримів старий частокіл. За вигоном зеленіла левада, обсаджена вербами, а далі на горбику на чолопочку стара церква ніби потопала в високих липах та диких грушах. І нігде ні живого духу! Неначе усе село вимерло. На Софію Леонівну найшов сум. Вона не видержала далі тієї сільської мертвоти й тиші, схопилась з призьби, побігла мерщій в покої, налапала в комоді простирядло й похапцем побігла й собі до ставка просто шляхом до греблі.

Софія Леонівна не знала тих закуточків по городах, заслонених густими гіллястими вербами, де звичайно купались потаєнці молодиці й дівчата, і попрямувала просто на греблю. Озирнувшись на ставок та на широке плесо нижче од греблі під спустом, вона зійшла з греблі до плеса. Їй здавалось, що вона сховалась од людських очей за греблею в холодку і в захисті, бо гребля була висока, сливе на два сажні, а нижче од плеса росли старі верби та осокори за тинами в людських городах. Вона почала розлягаться коло самої греблі й складать одежу на хворостини та хмиз, що висовувавсь з-під греблі й тарасу.

Але Софія Леонівна не знала, що через греблю йшов великий трахт на повітове місто і через греблю вряди-годи їхали люде й сновигали євреї.

«Одже жмене видно з греблі. Але мені байдуже за тих мужиків, пастушків та міських жидів. Це ж не пани», — подумала не дуже-то соромлива панія й полізла в воду.

Ця книжкова столична демократка вважала на селян, ніби на якусь худобу, перед котрою можна було й не соромиться.

«Це ж не люде, а якісь ягниці. А хіба ж мені сором перед волами та ягницями?» — думала Софія Леонівна, розкошуючи в дрібненьких хвильках та брижах на плесі.

На греблі все манячіли вози й люде. Якийсь місцевий чоловік віз самотужки бідкою кулі, зумисне спинивсь і почав розмовлять з чоловіками з питля та дивиться на неї: їм здалось, що то купається жінка Лейби, писаря з питля, бо вона без сорому завжди купалась в плесі, невважаючи на те, що її було видно з греблі. Софія Леонівна й трошечки не соромилась і од того часу все купалась в спусті, окреме од свого чоловіка й Левка.

Але трохи згодом селяни довідались, що там купалась не Лейбина жінка, а панія.

— Це мабуть, якась проява, а не панія, коли купається на видноті й людей не соромиться, — загомоніли люде по всьому селі.

Обполоскавшись нашвидку в плесі, Софія Леонівна з великою труднацією допленталась додому: після купання в неї все тіло ніби обважніло й ослабло. Вона неначе впала на стілець і причепурилась перед дзеркалом. В покоях було тихо, аж ніби мертво. Тільки веселий промінь вечірнього сонця промикувавсь через вікна, сягав на усю довжину покоїв і звеселяв чисто побілені стіни. Софія Леонівна взяла золоті сережки й почепляла їх, потім наділа чисту квітчасту блузку, ніби обсипану пунцовими квіточками польового маку. Після купання в спусті в холодних джерелах, що били з дна в плесі, в неї вид став біліший і багато делікатніший. Вона вже направилася йти на чай до матушки в садок, як несподівано під вікнами затупотіли паничі й раптом убігли в покої. Софія Леонівна жалілась, що після купання неначе розімліла й ледве волоче ноги. Паничі в жарти вхопили її з обох боків попід руки і повели через грядки та через високу мішаницю й наробили патолочі, неначе через мішаницю хтось проїхав возом.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том восьмий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1967. ст. 5 - 130.
 
 
вгору