Друга половина студентів вернулась од Дніпра й пішла до царського садка. Ольга й Катерина слідком за ними водили очима; їм бажалось впізнать ті чорні кучері й високі брови, та вони не змогли впізнать. То їм здавалось, що ті кучері попливли на острів і що найкращий голос в пісні, високий і дзвінкий тенор, виходив од чорних кучерів; то їм здавалось, що голова з тими кучерями повернула в царський садок на прогуляння.
Ольга й Катерина з матерями пішли на Хрещатик і попростували до царського садка, де в Шато вже грав оркестр, а по широкій долині ворушились юрби публіки. Ольга й Катерина йшли несміливо; їм здавалося, що їх не минає ні одне око.
В Шато була велика гулянка. На афішах було оповіщено, що того вечора співатимуть в садку тірольці, потім пускатимуть шар, а в кінці всього будуть запалені бенґальські вогні й фейєрверк. Народу зібралось велика сила! Все Шато на долині було залите масою публіки. Дармова публіка так завзято лізла в Шато через частокіл, що поліцейські москалі ледве встигали стягувать її за ноги. Вже смеркло надворі, а Ольга все озиралась, все оглядала всіх панів і паничів, які тільки йшли назустріч, шукаючи очима знайомого милого лиця, та все-таки не вгляділа його. На терасі дерев’яна платформа, де мали співати тірольці, вже горіла вогнями. Дзвоник дав сигнал, і публіка почала збираться до платформи й розсаджувалась по лавках, хто встигав зайнять місце; решта стояла цілими купами. Вийшли тірольці й почали співать більше чудно, ніж гарно, нагадуючи своїми дуже довгими трелями неестетичне ревіння альпійських коров або перегукування людей, що заблудились в горах і згукувались. Публіка давала браво, а студенти сміялися і свистали. Тірольці зійшли з підмосток; там з’явивсь якийсь німець і почав лагодити свій шар з помагачами. Шар прив’язали вірьовками як слід і почали сповнять його газом. Вже шар надувся й почав блищать в темноті. Публіка ждала, що він от-от здійметься й полетить, але шар почав сплющуваться так, що його боки позападали, як у самого німця. Шар луснув з одного боку. Публіка почала сміяться.
Принесли зараз причандали й заліпили дірки. На цей раз справа пішла краще: шар надувся, тихо знявся з місця й почав підійматься вгору. Публіка зашуміла, заляскала в долоні, закричала. Шар підійнявся вгору — і почав осідать додолу якраз над самісінькими лавками, де сиділа сила людей, де сиділи Степанида й Марта з дочками. Вони підвели очі до неба і з великим страхом побачили, що просто на їх летить шар. Публіка по боках реготалась, аж за боки бралась, але на чию голову летіла біда, тому було не до сміху! Молоді інститутки шугнули з лави, мов птиці. Піднявся галас, крик, навіть чути було плач. Дами повскакували й стрибали через лавки. Шар сів на лавки якраз на тому самому місці, де сиділи Дашковичка й Воздвиженська з дочками. Ольга й Катерина доскакали до краю й стрибнули просто на гурт: то була група студентів, котру вони вже бачили коло Владимирового пам’ятника. Невважаючи на переляк, Ольга й Катерина побачили між студентами те саме веселе, велике лице, з широким ротом і веселими очима. Ольга спотання скочила, сама не знаючи куди, і просто перед собою побачила те гарне, виразне й рум’яне лице, котре так вразило її в серце! Вона впізнала його по кучерях, по блискучих очах, і хоч була перелякана, але примітила, що на тому чудовому лиці був рівний з легким горбиком ніс, чудові повні губи, так виразно обведені кругом, неначе хто обвів їх пензлем. Вона додивилась, що губи були повні, що на спідній губі була малесенька ямочка саме посередині. Ольга додивилась, що на тому молодому лиці не видко було й сліду сміху, але навіть виявлявся жаль, що показували кінці верхньої губи, трошечки підняті вгору. Молодий панич побіг до неї назустріч, подав руку й легесенько зсадив її додолу. Ольга подякувала йому й почула його чудовий голос, свіжий, дзвінкий. Цей голос довго після того вона все ніби чула в своєму серці.
Публіка знов загомоніла, потім стихла й заворушилась, розходячись на всі боки. Оркестр загримів і заглушив шум та гам народу. Молода група, знать, впізнала інституток, бо потяглась за ними слідком і забігала й переймала їх. Інститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав «браво» просто їм в лице, як вони втікали й стрибали по лавках, але чорні кучері знов десь зникли, і їх не стало видко.
Просто проти Шато на темному зоряному небі чорнів інститут, підіймаючись на горі, наче темні стіни твердині.
— Чи бачиш, Ольго, наш інститут? — спитала Катерина.
Задумана Ольга підвела голову й глянула на інститут, чорний та темний, з темними рядками вікон, темніший од самої ночі.
— Які ми щасливі, що не виглядаємо з тієї тюрми, а вже вольно гуляємо, як усі люде! — сказала Катерина, і справді повна щастям волі між вольними людьми. — Подумай собі, Ольго, якби ми оце сиділи за тими чорними вікнами й темними стінами!
Ольга підвела голову й справді подумала за те, але та думка обвіяла її таким холодом, неначе на неї повіяв вітер з півночі. Натомісць її всю освітила й обігріла чудова мрія про молодого чорнявого хлопця з темними очима, з свіжими малиновими устами.