— А ви думаєте, що нас в інституті не вчили куховарить? Ми діжурили в пекарні всі по черзі, — сказала Ольга. Одначе куховарська справа й обстава в пекарні з димом, з духотою, з високою куховаркою, в котрої позакачувані рукави одслоняли здорові чорні й товсті руки, зовсім не сподобалась Ользі. Вона постояла, швиденько вискочила звідтіль і побігла в садок. В садочку було багато квіток. Кущі бузку й рожі розрослись попід барканами і закривали їх навкруги од очей. Доріжки були чисті й посипані піском. Ольга довго ходила по садку, нарвала пучок квіток. На свіжому повітрі швидко обсохли її інститутські сльози. Сонце почало припікать їй в голову. Вона почала нудиться, звикши в школі до товариства молодих подруг, і вийшла з садка на подвір’я. Там погонич вичищав станю.
— Пхе! — аж приснула Ольга, подивившись на таку прозу, і побігла додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввійшла в покої, і знов її обхопило прозаїчне, буденне життя. Ольга почала нудиться й побігла через вулицю до Катерини.
Катерина сиділа з матір’ю й шила сорочки для маленьких сестер. Ольга прожогом вскочила в покої з червоними очима.
— Чи ти, Ольго, й досі ридаєш за інститутом? — спитала її Катерина.
— Чи вже ж ти так швидко забула його? — спитала в свою чергу Ольга. — Яка ж ти прозаїчна!
— Забула, бо нема про що й пам’ятать; а плакать, то й зовсім-таки нема за чим.
— А мадам Турман? А маркіза де Пурверсе? — спитала Ольга.
— Нехай вони собі здорові будуть, — промовила Катерина так спокійно, наче те все було давно минувше.
— Чи вже ж тобі не жаль за такими добрими людьми?
— Може, вони й добрі, тільки не задля мене, — сказала Катерина. — Сказати по правді, я зовсім не обожувала їх; вони мені аж обридли своїм чванством, своєю брехнею про послів і за свою небувалу аристократичну рідню.
— Але ж їх обожував увесь інститут!
— Може, й усей, тільки не я, — тихо сказала Катерина, приміряючи сорочечку на маленьку сестру.
— Одже ж я ніколи не згоджусь з тобою! — сказала з досадою Ольга. — Як швидко ти впала в прозу! Яка ти стала черства!
— О, я хочу мерщій вибить з голови інститутський романтизм, — сказала Катерина.
— Ходім хоч пограємо в чотири руки, бо мені так важко, так тяжко на серці! — сказала Ольга, важко зітхнувши.
Сестри посідали за рояль і почали розбирать нову п’єсу, часто спинялись, вилічували такт, міркували, морочились та й годі сказати! Одна звертала провину на другу, і швидко вони побачили, що обидві не винесли з інституту путнього розуміння музики! Вони потомились і покинули грать.
— Годі вже з нас тієї поезії! Давай браться знов до прози, — сказала Катерина, сідаючи знов за шиття.
— Що ж ми теперечки будемо робить? — спитала Ольга.
— Будемо обідать, а по обіді будемо гулять в царському садку, і вже не в інститутських сукнях.
— А в якій одежі ми підемо в царський садок? — спитала Ольга, дуже цікава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не вбиралась.
— Для мене все одно, в яке б не одягтись, — сказала Катерина.
— Серце! Душко сестричко! Прийди до нас та будемо вбираться вкупі! — просила Ольга, і її думка розвеселилась тим, як вона буде одягаться в довгу сукню.
По обіді Ольга й Катерина почали вбираться в довгі сукні, довго вертілись перед дзеркалом і надвечір вийшли з своїми матерями гулять. Їм було дуже незручно йти в довгих сукнях, в котрих шлейфи плутались і спиняли їх на ході. Обидві вони говорили по-французькій. Їм чудно було, що вони ходять попросту на вулицях, між усякими людьми, котрі сновигали поруч з ними і часом не звертали їм з дороги. Один міщанин ненароком штовхнув Ольгу в лікоть на тротуарі.
— Ой, лишко мені! Яке мужицтво! Які киргизи! — пищала Ольга, обертаючись до матері, котра йшла слідком за нею. Жалобними очима оглядали молоді дівчата прохожих, неначе вони бачили їх вперше. Вони повернули на гору до пам’ятника князя Владимира, де ввечері гуляло дуже багато людей. Вийшовши на високу гору, вони стали проти самого пам’ятника, щоб перевести трохи дух. Над самісіньким краєчком гори стояли рядками гуляючі люде й дивились на широку картину, котра полотном розстелялась сливе під самісінькими ногами. Внизу був спуск з Хрещатика на Поділ, по котрому валкою їхали екіпажі, рядками йшли й на гору і з гори прохожі. Ще нижче вилось шосе над самісіньким Дніпровим берегом, ховаючись за високою горою ік полудню. І там тяглись екіпажі й прості волові вози. Ще нижче протікав широкий синій Новий Дніпро попід самим Подолом. На Дніпрі стояли й плавали барки, плоти. Плисковаті широкі острівці, поділені самовілками й рукавцями, зеленіли лозами й сінокосами. На їх цілими купами жовтіли, синіли й червоніли лучані квітки. За Дніпром, за білою смугою піску, на всі боки чорніли бори до самого краю обрію, скільки можна було засягти оком, ледве підіймаючись в далеку Чернігівщину. Ближча смужка лісу була зелена, дальша смуга була синя, а ще далі синів і чорнів ліс, неначе накритий тонким синім покривалом, і зливався з синім небом. На північ од Владимирового пам’ятника глибоко внизу лежав Поділ з церквами й золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в Дніпро. На південь од пам’ятника підіймались гори, де був розкинутий царський садок, а під горою, в глибокім яру, коло самого шосе, стояла висока колона старого пам’ятника Владимира. Сонце ховалось за межигірський бір, котрий од того став ще чорніший, а далекі озерця на оболоні під тим бором і річка Почайна горіли, наче розтоплене золото. На тій картині блищали всякі фарби, якими тільки можна було закрасити її: там було й синє небо, і синій Дніпро, і біла смуга піску, чорні бори й зелена оболонь, і зелені острівці, і червоне небо на заході, і червона, як жар, вода під чорними межигірськими борами. Судна на Дніпрі, екіпажі й прохожі на шосе, на спуску, на подільських вулицях — все те давало жизність тій великій картині й зганяло а неї мертвий спокій природи.