Вечір був тихий та ясний. На тротуарі, котрим були обвиті самі крайки гір, обсаджених тополями, стояли рядками гуляючі люди й милувались чудовим виглядом. Степанида й Марта й собі стояли з дочками проти самого пам’ятника. Хто тільки виходив на гору, то дивився на молодих паннів, а найбільше на Ольгу. Ольга вже хотіла обернуться, щоб глянуть на свій інститут, на те вікно, де пройшли її дитячі літа, але не встигла вона знайти того вікна, як її вразила дуже ориґінальна картина коло пам’ятника.

На широких і високих східцях п’єдесталу сиділи рядками молоді паничі. То були студенти університету. По їх блідих лицях і очах, дуже веселих, по їх веселій розмові й жартах не трудно було вгадать, що та компанія тільки що скінчила екзамени і, мабуть, щасливо скінчила. Постава їх постатів на східцях була дуже вольна і через те дуже граціозна. Дехто трохи не лежав, дехто сидів, підобгавши ноги, дехто простягнув їх на всю довжину. Деякі поскидали картузи й порозкидали по східцях. Більша половина з їх курила, лузала насіння, кусала горіхи, обсипаючи лушпинням чавунні східці й траву.

Ольга обернулась, вгляділа той гурт і повернулась до матері, промовивши: «Пхе! як вольно держать себе студенти!"

— Пхе! — сказала й Катерина.

— Пхе! Неначе інститутки нижчого класу! — сказала Ольга.

— Нема на їх нашої маркізи! — писнула Катерина.

— Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! — промовила Марта Сидорівна.

— Ще й насіння лузають! Чи ти ба! Неначе сільські парубки! — прикинула Степанида.

— Мамо! Який то бриль на одному студентові! Чи провансальський, чи тірольський! — аж крикнула Ольга.

— Де там! То український бриль, мужицький! — сказала їй мати.

— Пхе! Мужицький! А я думала, що тірольський, — промовила Ольга.

— Якби пак тірольський, то ще б нічого! — знов прикинула Степанида з філософською міною.

— Мамо! Що то на одному студентові? Така одежа, як на мужиках! — аж крикнула Ольга. — І такі широчезні…

Ольга не насмілилась назвать тих широчезних шароварів і зупинилась.

— То мужицьке українське убрання, — промовила Марта Сидорівна. — Бог зна, що буде далі! Швидко не можна буде по вулицях ходить! — сказала вона, важко зітхнувши, неначе її на вулиці ждала смерть од тієї української свити й бриля.

— Але вони їдять надворі! — крикнули обидві інститутки. — Ой, mon Dieu!⁽¹²⁾ Ото якби побачила наша маркіза! Поїдьмо в інститут та розкажім все чисто! Ото буде сміху!

Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничів, обидві панни одначе в душі милувались нею і милувались щасливими й веселими молодими видами. Вони самі так недавно скінчили екзамен, скінчили інститут; так недавно гуляли на вольному світі, що та веселість приставала до їх, переливалась в їх душі. Їм обом заманулось пристать до того гурту, весело побалакать, пожартувать, але інститутська наука маркіз паралізовала їх душі, придавлювала молоду потребу молодого серця і все наводила на їх думку про інститутську дисципліну.

Ольга спинилась на одному лиці, перевела очі на друге, на третє. Для неї було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате лице з веселими очима, з широким ротом, з безневинним сміхом на губах. Те лице ніби говорило: «І нащо мені та краса картини, що розстелилась внизу, те небо й земля, ті люди! Хоч би вони й крізь землю пішли, мені було б байдуже! Я б їх виміняв на одну добру сигару!»

Ольга поминула й те лице і спинилась очима ще на одному: те лице було молоде, рум’яне, виразне. Його рамами обхоплювали чорні кучері.

Ольга тільки що глянула на ті високі чорні брови, тільки що придивилась до чорних очей, і зараз впіймала самим серцем, самою душею їх промінь, її молода голова аж запаморочилась. Вона ледве встояла на ногах і тільки соромилась сісти на обтесані каменюки, що були покладені рядком коло тротуару.

Молоді паничі з східців сміливо оглядали паннів, котрі проходили повз їх. Вони не поминули й інституток. Всім їм кинулась в вічі Ольга своєю красою, своїми чорними локонами й блискучими очима. Кільки з їх встало й побігло навперейми поза пам’ятником. Між ними був і той панич з широким лицем. Вони раз пройшли коло їх, потім, як дами рушили з місця, вони знов забігли уперед і пішли їм назустріч. Ольга й Катерина бачили ті маневри, але не бачили між паничами тих високих брів і чорних кучерів.

Весела група молодих студентів знялась з п’єдесталу пам’ятника, наче зграя птиць, і почимчикувала з гори по кручених стежках, викладених цеглою. Студенти перебігли через возвіз і побігли ще нижче, до старого пам’ятника, так швидко, що на їх брилі й картузи тільки манячили. Вони збігли на шосе, і більша половина сіла на човни. —Гребці одчалили од берега, і три човни, повні молодих хлопців, полинули по воді, доганяючи й переганяючи один одного. Випливши на середину Дніпра, студенти заспівали хором українські пісні, їх молоді, свіжі голоси долітали дуже ясно й виразно до гуляючих на горі. Студенти перевезлись через Дніпро, кинулись на зелені сіножаті: деякі полізли на гімнастичні драбини й стовпи, деякі почали гойдаться на гойдалках. Інституткам дуже сподобалась така вольність, така веселість, про яку вони й не чули і навіть не гадали в інституті. Вони й самі почутили, що їм хотілось і побігати, і поспівать.