— По горілку, чи що, йти? — пита, позіхаючи, Педоря.

— А-а, догадлива, бісова! — усміхнувся отець Миколай. — Ну, скажи мені: по чім ти догадалася?

— Он казав жид, що більше не всипле без грошей! — одрубала Педоря.

— Матері його дуля! Жид — невіра… Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чім ти догадалася, що горілки треба?

— По чім догадалася? По тім, що у вас гості! Може, хто і чарку горілки хоче.

— А ти хоч?

Педоря усміхнулася, утираючи носа:

— І я вип’ю, як дасте.

— Молодець! — похвалив отець Миколай. — На ж тобі… — І він почав ритися в кишені, брязкаючи грошима. — На полтиника. Чуєш? цілого полтиника… Скажи жидові, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї і не бери. Покуштуй попереду… Тільки не з нашої посуди, — погана ти дуже! — а в жида з чарки… і тільки одну чарку. Чуєш, тільки одну!

Віддавши Педорі гроші, він ще почав її виряджати.

— Отак у нас усе, — жалілася тим часом попадя Довбні. — Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузі, — він жартує. Отак і сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?

— Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розірватись, — огризнувся отець Миколай. — У тебе нема одного діла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобі се! біжи за тим, та не мини й цього!.. Ні, ти в мене не хазяйкатаки!

— О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, — уколола Наталія Миколаївна.

— Наша, брат, служба така, — одказав піп. — Ми і по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколієш.

— За таким хазяїном! — сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.

— Не слухай, брат, її, — повернувся він до Довбні. — Жінка, брат, і чорта проведе! — сказав він йому над ухо так, щоб усі почули.

Наталія Миколаївна пустила на чоловіка гострий і призрий погляд; зціпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, і, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець біля столу. її свіже рожеве обличчя поп’ятнилося, очі похмурились. Вона мовчала; здається — і не дихала. Отець Миколай, глянувши на жінку, мерщій опустився на диван, тер коліна долонями і чудно хихикав.

— Як дурник! — процідила попадя крізь зуби.

— Ви сердитесь? — спитався, підходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нічого не відказала; спідня губа її тремтіла… Довбня понуро дивився на все те, а піп одно тер коліна та тихо хихикав. У хаті зробилося сумно та нудно — не добро, видно, все те віщувало!

Може б, воно і справді з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанці наопашки, закутана платком так, що з-під його тільки її очі та синій ніс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; підійшла до столу, вийняла з-під поли пляху горілки і, струснувши нею над світлом, скрикнула:

— Самий смак! Проценко засміявся.

— Чого ви регочете? — спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.

— Молодець ти у мене, молодець! — одказав, усміхаючись, піп. — Мчи лишень мерщій нам чарку та чого-небудь їсти.

Педоря кашлянула, утерла носа і мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в одній руці чарку, а в другій на тарілці печену рибу, хліба і солоних огірків.

Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жінку, що як сич надута сиділа, мерщій собі сів, обвів усіх очима, хихикнув і потер коліна.

— Як здоров’я вашої куми? — спитала Наталія Миколаївна у Проценка. — От не зберуся та й не зберуся ніяк до неї!

— То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.

— А може б, ти нас, Наталю, почастувала? — перебив її отець Миколай.

— Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! — додав Довбня.

— Чому ж се? — спитала вона.

— У женщин рука легка… Плавкіше чарка йде, не становиться руба! — перевів на жарти Довбня.

— О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! — одказала попадя, згортаючи руку в кулачок і піднімаючи його вгору. Проти світла той кулачок як яблучко червонів.

— Ваша? Ота! — скрикнув Довбня, дивлячись, як кіт на мишу, на її кулачок. — А розгорніть, я подивлюся, —  сказав, підходячи до неї.

— Що ви там побачите? Хіба ви знахур?

— Знахур.

Попадя розтулила жменю і подала Довбні. Той бережно узявся за пальчики і, прихилившися, роздивлявся долоню, ті невеличкі борозенки, що покарбували її.

— Довго мені жити? — граючи очима, спитала вона.

— Сто літ! — скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, він приник ухом. —  Притуліть міцніше! — промовив.

— Отже ви справді, мов знахур! — защебетала вона. — Що ж ви там почуєте?

Довбня нічого не одказав — слухав. Потім підвів голову, наложив знову свою долоню і, дивлячись прямо у вічі Наталії Миколаївні, усміхався. Кров, пробігаючи під її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долоні; мов мишка сіпала, лоскотала її; він дослухався до того.

Попадя чогось зареготалася дзвінко та радісно. Піп весело підскочив угору і скрикнув: