— Вечеряти? — перепитав він, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого підборіддя, заглянув у вічі.

— Еге, кличуть, — весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сіпнуло, потягло до неї.

— Куріпко ти польовая, — промовив він любо та тихо і заніс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона і зразу опинилася в кухні… тільки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

— Чого ти наче ошпарена вискочила? — спитала Мар’я. Христя тільки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горниці, вона поза спиною його посварилася кулаком і тихо промовила: «Бач який!»

— Зачіпав? — спитала Мар’я і зареготалася. — Ох ти, простота селянська! — промовила далі і чогось глибоко зітхнула; а Христя, червоніючи, як маківка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Іванівна сміялася з його вигадки — кликнути прислугу цінувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки — жартівливо показував, як Мар’я підпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зітхала. Від його кумедних приповісток реготалася Пистина Іванівна. Як він вертався з вечері у свою хату, Мар’я його зупинила.

— Так ви такий? — спитала його, усміхаючись. — Святий та божий: свічки поїли та поночі й сидите?

Він жартівливо глянув на Мар’ю і, скрутнувши дулю, підніс її під самий ніс.

— Бачила? — спитав.

Хрнстя так і приснула, так і залилася реготом. Він посварився на неї пальцем і мерщій скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробігла блискавиця, свіркнула і — зникла.

— Умора — не панич! — зареготала Мар’я. А з горниць доносився регіт Пистини Іванівни.

— О, бодай його! Який кумедний він! І вигадати таке: кликнути Христю та Мар’ю цінувати гру.

— Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедія до сліз не довела… — понуро промовив Антон Петрович.

— Кого? — спитала Пистина Іванівна.

— Тобі краще знати, кого! —одказав Антон Петрович. Пистина Іванівна тільки закопилила губу.

— Вигадай ще що!.. — позіхнувши, промовила вона.

Швидко усі полягали спати; ліг і Григорій Петрович, хоч йому ще й не хотілося. Та що він буде робити? Він так багато звідав усякої всячини сьогодні; ще ні один вечір не минався йому так, як сьогоднішній. І Довбнина така порушлива гра, і його круті та дебелі речі, нічим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досі не примічена ним, врода — все те, мов живе, ставало перед ним, вертілося перед очима у темній темноті… І сам він не знає чого — рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендітна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здіймала хмарами думки, закльовувала у серці тихі та втішні почування, якісь невиразно любі надії… «Та — уже розквітла квітка, пишна, та не запашна; а ся — непочата криниця…» — думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зітхання палке-гаряче, у роті сохло… І він несамовито ворочався з боку на бік.

А тим часом на печі в кухні чулося шушукання.

— Який він гарний та ввічливий! Уже не той, що на скрипці грав, — наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.

— І ти б такого покохала? — допитується молодого — охриплий…

— От, уже б і покохала! — з докором дзвоне молодий.

— Та не крийся: хіба не примітне, що і в тебе обізвалося? — гуде охриплий…

— Ще й як закльовує!.. — і дзвінкий регіт розкотився серед темноти.

VII

— Дома? — спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорі, увіходячи разом з Довбнею в кухню.

— А де ж, як не дома? — непривітно одказала та товстим, гугнявим голосом. — До вас мала посилати! — додала ще товще.

Довбня витріщився на Педорю: звідки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело відгукнулась з другої хати:

— Нема дома! Нема дома!

— А де ж бариня? — жартував, уступаючи в горницю, Проценко.

— Господи! І не гріх вам?.. — почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.

— Не лайте мене, Наталія Миколаївна, — почав Проценко. — Я до вас привів мого доброго знакомого — Луку Федоровича Довбню. Пам’ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.

— Я рада… — займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбні руку.

— Той чорт, що в буряки кришать, — жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендітні пальчики злиплись докупи.

— А отець Миколай дома? — спитав Проценко, шукаючи очима місця, де б сісти.

Бігучі попадині очі зразу помітили те.

— Отця Миколая запрошено на хрестини, — одказала вона і мерщій кинулася в другу хату за стульцем.

Довбня почав оглядати хату. У кутку біля невеличкого столика стояло всього тільки два стільці, на столі вигравав самовар журливу пісню. Давно вже він не бачив ні віхтя, ні цегли, ні попелу: зелені патьоки застилали його замурзані боки, кран схилився набік, з нього капотіла вода прямо на стіл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила біля того. Та й хата видавала невеликі про те клопоти: стіни голі, полупані; долівка, неметена, хрущала під ногами; тут валялися всякі об’їдки, кісточки, крихти хліба і лушпайки з насіння… У другому кутку стояв обірваний диван, мов горбатий старець примостився біля стіни спочивати… Всюди били в вічі злидні та недостачі.