— Марино! Не пізнаєш мене?

— Хто ж ви такі будете? — потягаючись прямо на Христю, спитала та.

— Христі не пізнаєш? Я — Христя!

У лице Марині наче хто бризнув водою. Ззспані очі широко розкрились.

— Христе! се ти? — скрикнула Марина. — Яка ж ти, і не пізнать тебе — зовсім пані!

— А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! — не видержала Христя.

— Еге, отак довелося жити. Все пропив той п’яниця. Все дощенту, поки і сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?

— Ні, я мимоїздом. Зосталася на день — на два. Сумно самій, піду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.

— Спасибі тобі, що не забула, — подякувала Марина. — Сідай же, сідай. Отам коло столу сідай. Не бійсь, там чисто. Вчора стерла, — додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке місце, щоб присісти.

Христя присіла. У неї мороз поза спиною драв від тих злиднів та убожества, яке вона тут стріла.

— І давно ви сюди перебралися? — спитала вона.

— Та насилу тут знайшли захист у сій пустці, котра, гляди, колись придавить тебе навіки, та й годі. Хіба ж можна було з ним де ужитися… Скільки ми тих квартир перемінили. Оце переберемося. День, два — нічого. А там як закурив — хазяїн і жене. Шукайте собі по собі. Лихо, Христе, за таким заміжжям. Коли б знала, краще з посліднім нищим зв’язалася, ніж з ним.

— А де ж він тепер?

— Де? у шпиталі. В губернію одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбігала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. «Ти, — кажуть, — жінка — сама і вези». А на що мені його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце — мене немає дома, на базарі абощо. Він за платок або за спідницю — та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обірваний, трохи не голий, увесь труситься, очі — стовбуром, верзе таке, що й на голову не злізе. Господи! Намучилася я з ним! — зітхнувши, додала Марина.

А Христя сиділа в кутку біля столу і тулилася до стіни. Марина так розписувала їй свого чоловіка, що Христі здавалося, от-от двері розчиняться і ввійде він у хату, світячи своїми божевільними очима.

Двері справді розчинилися, — Христя аж струснулася, — в хату увійшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки — мов дрючки, лице довге, таранкувате.

— Марине Трохимовне! Наше вам! — привітався москаль, підходячи до Марини і простягаючи руку. Та, усміхнувшись, подала свою, і москаль так її Здавив за пальці, що та, стрибнувши, засичала і з усієї сили гепнула його межи плечі. Москаль реготався, а Марина стрибала по хаті та махала рукою.

— Бодай тебе кат так поподавив! — лаялась вона.

— Ничавось, ничавось. Ефто здорово! — сідаючи на другім кінці столу, казав москаль.

Христя подивилась кругом себе. «Оце той халамидницький притон!» — подумала і знов боязко озирнулася.

— А ефто што у тебя за барышня? — спитався москаль, указуючи на Христю.

— Се моя подруга, а не баришня, — одказала та.

— Понимаемсь. Наше вам! — даючи Христі руку, обізвався він. Та боязко простягла свою.

— Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! — любувався він, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усміхнулася.

— А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?

— Приїхала, —  одказала, усміхаючись, Христя.

— При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив від того питання, вона аж скорчилася.

— Ну, от уже і почне! От і почав! — крикнула Марина. — Тобі яке діло? Заськи! Не знаєш?!

— Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.

— Швидко зостарієшся, як усе будеш знати.

— А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: «Вес знать — самый раз!»

— То ж у вас. Хіба в вас, у москалів, так, як у людей?

— У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, — одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зітхнула.

— Ти ж кому свою припоручив: богові чи чортові? — спитала вона і зареготалася своїй вигадці.

— Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой — самый раз!

— О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядітиме? — спитала знову Марина.

— Старым бабам помирать нада, а маладушкам — песни петь да солдат любить!

— За віщо?

— Как за што? За то, што солдат — сиротинушка. Один себе на чужой старане…

— О, гарно співаєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.

— Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.

— Як саме?

— А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку… с печки гуся жареново али барана… Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.