— Он уже світить моя мука своїми злими очима! — промовив Колісник, підвівши голову.

Христя глянула — ген за горою, наче догорівше пожарище світило, жовтуватий світ гойдався, тремтів в темному мороці. Христя пізнала, що то вони вже доїжджали до міста.

— Я устану на базарі, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко і ворог мій, та там кращі номери… Жди мене, я заїду за тобою, — шептав Колісник, уїхавши в город. І, піймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.

— Тпруу!.. Стій! — гукнув він, як коні виїхали на базар. Колісник устав.

— Спасибі вам за кумпанію! На добраніч! — голосно вимовив він і ще раз схопив Христину руку і, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщій подався далі і незабаром скрився у темній темноті.

«Старе, що мале», — подумала Христя, і непримітний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гірко. Літ вісім тому назад її вів сюди Кирило, утішаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рівна, З хазяїном Кириловим, і їй приходилося утішати його… Таке життя! А хто знає, що далі буде? Чи не прийдеться, бува, їй голій і босій зимньої пори переходити знову через се місто, простуючи додому, і критися темними улицями, щоб з ким не стрінутися, щоб хто не пізнав?

«Життя, що довга нива, — думала вона, зоставшись сама собі у глухому номері, — поки перейдеш, і поколешся, і поріжешся на гострій стерні».

От і в сьому місті, скільки раз доля її то гріла щастям, то допікала невдачами, поти не пустила віятись по світу. Вона пригадувала Ззгоябідиху, яка вона була добра та тиха. Загнибіду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жінку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам’ятав на їй зла. І Марина не згірше уразила її, коли приревнувала свого чоловіка до неї. «А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досі сердита на мене, а я все-таки завтра піду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться і людей, і сонця — піду, піду». З якоюсь легкою надією, що вона розшукає Марину, як стрінуться, що то та скаже їй, вона лягла спати і швидко заснула.

На другий день, п’ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбні.

— Довбні? — здивувалася та. — Та хто його у городі не знає? Не було того чужого тину або забора, під котрим він би п’яний не валявся. Зовсім З кругу спився.

Христі боляче було слухати такі приповістки за Довбню. Живучи у його, вона бачила і його серце добре, і те, що Марина зовсім не гляділа, як слід жінці глядіти, свого чоловіка, часто п’яного випихала надвір, хоч він цілу ніч витупцюється під вікнами, називаючи її всякими ласкавими назвами і Христомбогом молячи упустити в хату.

— А де він живе, не знаєте?

— Та кажу ж вам, з кругу спився! — одрізала горнична. — Голий бігав по городу. Скільки раз його і в шпиталь брали — не помагало. Казали, треба везти у губернію, туди, де божевільні. Та щось оце і не видно його — певно, одвезли.

— Він, кажеться, був жонатий. Жінка жива його?

— Жінка? То така й жінка. Вона, здається, більше його і довела до того. Він, бачте, з простою жив та потім і оженився.

— А не знаєте, де вона живе?

— Не знаю. Казали, там десь на кінці міста. — І горнична назвала мення хазяїна.

Христя, напившись чаю, зібралася і пішла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося іти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї міста. Над яром, куди вивозили і скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дірчавою оселею, з пузатями стінами, кривими вікнами і увійшовшими у землю дверима. То і була та хата, де мала пристановище Марина.

Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улізла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнішою, чим зсередини. Стіни помазані, полупані, якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави, павутиння цілі гнізда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долівка не Зрівняна, сміття пополам з грязюкою по кісточки. Піч ряба від чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крізь позеленілі шибки ледве пробивається світ у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, і спертий дим снував по хаті, не знаходячи нікуди виходу.

Увійшовши прямо знадвору, Христя спершу нічого не побачила у тій темноті. Не швидко вона запримітила, що на полу коло печі в темному закапелку щось наче ворушилося.

— Здрастуйте! Хто тут у хаті?

— А кого вам треба? — почула Христя незнайомий охриплий голос.

— Чи Марина тут живе?

— Яка Марина?

— Марина. Довбниха.

— А нащо вона? — запитав той голос. — Я — Марина! — одказало, і темна постать підвелася з полу.

Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем і заспаними очима.

— Марино! — затаюючи зітхання, з ляком вимовила Христя.

— Я — я Марина, — казала та, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо у вічі.