— І нащо дівчину посилати? Такі тепер і дівчата настали? І збудити не зугарні. Нема й краще, як баба збуде — ні струсне, ні злякає.

— То це така, як ти?

— А хоч би й я? — усміхаючись, одказує Оришка. — Злякаю, може?

— Та тебе сам чорт злякається, не тільки чоловік. Я не знаю, як досі Кирило не забіг від тебе безвісти.

— А ви все однаковий. Яким були, таким і зосталися, — крутнувши носом, каже Оришка. — Все жарти та сміхи… о, бодай вас!

Може б, ще довго вони вели між собою жартівливу мову, коли б знадвору не донісся якийсь гомін та гук. Христя зиркнула у вікно — від палацу купкою прямували до хати щось за люди.

Тут були і старі діди, і молоді чоловіки, поживші вдови, і молодиці з малими дітьми у руках і на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ґанку, кружно обступили вони його, чоловіки поскидали шапки, жінки похилились, діти боязко поглядали по сторонах. Всі такі обідрані та обшмагані, загорілі та закурені, мов плащуваті цигани. На обличчю у всіх смуток, на очах — нужда та скорбота.

Сонце так привітно світило та грало, пташки утішно щебетали, а вони, наче кам’яні, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою.

— Що це за люди і чого вони понаходили сюди? — спиталася Христя.

— Це з слободи по ділу.

— По якому ділу?

Оришка, мов не чула, мерщій пішла з хати.

— А чого се ви прийшли? Що скажете? — почувся з ґанку голос Колісників.

Він роздітий, у розхристаній сорочці, в одному спідньому біллі — як спав та встав, так і вийшов до їх.

Всі низько поклонилися. Нерозуміючим дітям матері руками нахиляли голови, нашіптуючи: кланяйся панові.

— Доброго здоров’я, пане. З приїздом! — почулися з-під похилених голів поодинокі голоси.

— Ну, добре, добре. А що ж далі? — призро приймаючи те вітання, пита Колісник.

Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на коліна додолу.

— Панночку! Змилосердися! — в один голос простогнала купа.

— Ага! Це рибалки? — моргнув на їх Колісник. — Це ті, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.

— Добродію! — обізвався старий дід з білою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ґанку. — Так здавна було. 3а князів ще було. Ніхто ніколи не боронив рибу ту ловити. Звісно, вода… набігла собі… ставок став… Риба завелася… Ніхто не заводив її — сама, а може, птиця занесла ікрою. Ми ж думали — на всякого долю господь плодить.

— О-о, ви думаєте!! Сірі вовчики, наділи овечу шкуру та такі тихі стали… А тоді, як казали вам не ловити риби, то ви якої співали?

— Паночку! — почувся жіночий голос. — Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?

— А котра то канарейка защебетала? — шукаючи очима винувату, пита Колісник.

— Се я, панотче, кажу, — сміло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дівчинкою в руках.

— Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тільки на ноги зіп’ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не від москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не від його позичила?

Молодиця почервоніла, наче буряк, гнівні іскорки заграли у запалих очах, та зразу і стухли.

— У мене чоловік е, пане, — здавлюючи образу, одказала молодиця.

— То се він тебе і наструнчив іти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… — тут Колісник таке сказав, що аж діди витріщили баньки, та він, не потураючи на те, ще допитується: — Якої б заспівав тоді твій чоловік? Адже ж, мабуть, на місці приштрикнув мене вилами?

Молодиця, як огонь, загорілася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче іскрою зажевріли.

— Посоромтеся хоч старих людей, пане, — промовила та гнівно і відступилася назад.

— Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола, — все гнівніше і гнівніше почав Колісник. — Біси вашому батькові! — уже далі прямо гукав він. — Ви всі такі. Усі однакові. На чуже як собаки ті ласі. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б мені очі видрала. Так би своїми паскудними руками і впилася!.. Тепер ви тихі, як піймалися мені до рук. Тепер ви от на колінках у мене лазите, а тоді?.. Вон з мого двору, сякі-такі сини та дочки! — гукнув він, аж у хатах стіни задрижали.

Купа заколихалася. Діти з ляку залементували, за дітьми почулося хлипання жінок.

— Чого ж ви мовчите? Чому нічого не кажете, не просите… стоять

навколішках, мов понімілі, — з болем та слізьми заговорили жінки до чоловіків.

— Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми і так двісті рублів заплатили. Де ж нам ще три сотні узяти? — почав дід.

— Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопці, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топіться в йому, для мене все рівно. За се тільки окопайте мені ліс ровом. А ви мені на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублів за те, що обнесете ліс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублів вас усіх з вашими нащадками купити можна! До городів я прикидав ще сотню рублів — не брали? І не нужно! Подавай назад городи! Не смій у ставку ловити риби! Не хочете? І без вас знайдемо грабарів. На те і грошики, що злуплю з вас, знайдуться такі, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!