— Се ви, бабусю. А я думала — чужий хто, — одходячи з жаху, одказала Христя.
— Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там і мені чайку зосталося? Люблю я чайок, — торохтіла вона, зазираючи більше носом, ніж очима, у розчинений чайник.
— Є, є там чай. Беріть, бабусю, та й пийте. Оце вам і сахар. Стара ухопила однією рукою самовар і, поставивши його під плече, другою потяглася за сахаром. Христі здалося — то не рука людська, то жаб’яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострі. Загарбавши своїми кігтями чимало грудок, вона зникла у темноті сіней. Не вспіла Христя перевести духа, як Оришка знову біля неї, бере чайник, стакани.
— Може, вам переслати постельку? — питає, усміхаючись.
— Спасибі, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.
— І нічого не треба?
— Нічого, бабусю. Ідіть спать, і я зараз ляжу.
— Гаразд. Тільки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не різала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, — і, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по голові вдарив, світ перед очима потемнів, і тільки одна іскорка десь далеко-далеко жевріла. У тому мороці, їй здається, стоїть біля неї невеличка дівчинка, личенько як кулачок, а очі як зірочки, і так вона сміється до неї ними приятно. Христя скрикнула, і знову замість дівчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.
— А що, бачила, яка я баба? Не зовіть же мене бабусею, зовіть мене Ориною, як покійник пан звав.
Христя незчулася, коли вона і з хати вийшла, так перелякалася. «О господи! Вона справжня відьма», — промовила, приходячи в себе. І мерщій кинулася, позачиняла й позащіпала вікна, зачинила двері з сіней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокійна, з похолоділою душею, вона хутко розділася, вихопила коц з-під подушок, дмухнула на світло і мерщій стрибнула на ліжко, покрившись коцом з головою.
Тихо, темно… І під землею темніше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще більше загортається коцом. Не дивлячись на літню теплоту, її мов лихорадка б’є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колісце, ясні іскорки скачуть. Вона дужче жмурить очі, а іскри, мов хто роздимає горно, так і літають на всі боки… Морозом сипнуло з-за спини, у душі, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: «А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?..» Увиджуеться невеличка дівчинка… Христя умира З ляку і, сама не примічаючи коли і як, розкрилася.
У хаті, мов кішка, бігала по стіні ясна пляма. От хоче добратися до долівки і стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. «Що воно? де воно взялося? Невже то місяць зійшов? Так, так. То він, то його іграшки-забави. Іч, хитрий, з-за стіни хотів мене злякати. Постій же, я встану, доберуся до вікна».
І їй здається, що вона вже біля вікна стоїть… Унизу по долині чорніє ліс, З-за гори хмарою суне сірий туман і стелеться поміж деревом, мов дим той, обгорта він кожну деревину. Куріе земля, а місяць, виставивши половину свого кола, регоче. «Ну, ну, — каже він, — стелися і вкривайся. Настав твій час покою. Дай і мені позирнути. От і мене ждуть не діждуться». — «Хто там жде тебе, переполовиненого?» — чується голос унизу. «Он глянь на палац. Та й спи собі, не ворушися», — одказує місяць і зразу на пів-аршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вікна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому ріжку оселі, на страшенній висоті, стояло щось біле і тягнулося руками до місяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув одній сорочці, розпатлана.
«Ну лишень скоріше іди. Чого сьогодні так барився?» — питає Оришка. «Та лиха їх година знає, — каже місяць, стрибнувши цілі пів-аршина вгору. — Як начали тертись та м’ятись, поти випустили. І знають, що нічка мала, треба колись-то оббігати усю землю, ніт же, завели бенкет. Сидять, п’ють та гуляють».
«Хто ж там такий?»
Місяць якісь такі сказав чудні назви, що Христя аж здивувалася. Вона Зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловікові — скоріше язика зломиш, чим виговориш.
«О-о, то звісний гуляка! — одказала баба на місяцеві доводи. — А і в нас новина».
«Приіхав-таки».
«А ти почім знаєш?»
«Хіба не видно сліду? Я тільки виткнувся, то зараз забачив колії, а в дворі коло хати сіна натрушено, коні нагноїли».
«Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?»
«З жінкою», — одказав місяць.
«Якби з жінкою, то б і не диво. А то таку панянку десь підхопив, що не йому, старому б, залицятися».
«Молоду, гожу?» — скрикнув місяць.
«Саме в соку».
«І дій його честі! Хоч би собі хоч одним оком скинути!» — скрикнув місяць і, наче дзига, на одному місці разів зо сто покрутився. У Христі аж у віччю замиготіло.
«Ну-ну! Я тобі дам! — посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. — Ви всі, бачу, шибеники однакові. Сьогодні, дивлячись на неї, проспівала на догад буряків, щоб дали капусти, пісеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралі. Так де тобі? Так розприндився, що ну. Зяякалася я його! Хіба він не знав, що тільки примчу жінку, то не буде місця не тільки кралі, а й йому».