Та на тому й прокинулася. Біля неї стояв Проценко, стиха усміхався.
— І не сором дівці отакій соні бути? — каже він, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.
— Утомилася? спатоньки хочеш? — питає він. — Ти б же лягла, а не приткнулася до одвірка та й куняєш, — шепче він, притискуючи її до себе.
Вона прийшла до помки тільки тоді, як опинилася на його грудях, у його обіймах; він стиха цілував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя і одскочила аж насеред кухні. Він тільки засвітив очима, лукаво посварився на неї пальцем і скрився у свою хату.
«Що се за сон? що за прояви такі? — думала Христя, укладаючись на печі спати, як уже оддала вечерю панам. — І до чого то таке приверзеться? Чого зроду-віку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… І дивно, як то все зразу перекрутиться, іншим стає. Був павук, а став — він. Укупоньці вони купалися… Він так приязно заглядає у її очі, охоплює і шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя».
Сон її пропав. Любі та втішні почування ворушаться у її серці, їй душно стає… Це того, що на печі. «Чи не перелізти на піл?» — подумала вона і зразу швиргонула подушку з печі. Серед незамутної тиші подушка глухо гепнулася. «Що це я роблю, дурна? — трохи не скрикнула Христя. — Ще почує хто, подумає бог зна що». Тихо-тихо вона почала спускатися з печі, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Ні, не чутно… Тихо та темно, наче в домовині. А то що за п’ятенце червоніє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем і стукнулась у паничеві двері… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нічого, навіть пляма зникла… А то що зашаруділо?.. Тихо щось крадеться, наближається… Двері розчинилися, і на порозі показався Проценко.
— Се ти, Христино? — тихенько питає він.
Христя так і прикипіла на одному місці… «Що се я, дурна, наробила. То світився сучок у дверях, то пробивалося світло з його хати», — б’є у Христину голову.
Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Двері зачинилися. У кухні стало, як у домовині, темно; тільки сучок світився, та й то недовго: швидко й він згас. Німа та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-під землі, чулося тихе шептання, жаркі поцілунки…
Другого дня, уночі, Христя, сидячи на полу, неутішно плакала. Темна темнота буяла кругом неї і огортала її голову ще темнішими думками, їй пригадувався учорашній сон і ще гіршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жмені здавив, душа несказанно боліла, гіркі сльози заливали очі… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навіщував!
Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися двері, вона почула тільки, як його холодні руки черкнулися її теплої шиї.
— Серце, Христино! — замовив він любо та тихо. — Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя — що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хіба ж ми не щасливі з тобою? Та такого щастя тільки раз на віку й запобіжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утішне та добре… От тобі моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!
Мов та квіточка під дощем клоне-схиляе свою голівку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.
— Грицю! моє кохання миле! — зашептала вона. — Один ти мені на світі — і батько, і мати… Я йму віри тобі: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в світі, не запакостиш мого молодого віку!
І вона покрила його обличчя жаркими поцілунками.
— Угамуйся, моє серце, угамуйся, — почав він. — Знаїшь шо? Діждемо літа, я поїду у губернію, похлопочу собі переводу, візьму і тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти — читати, писати. Це зовсім не так трудно, як думають. І от я приходжу з служби, ти радо стріваєш. Сядемо, пообідаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш біля мене почитати яку книжку або газету. Разом довідаємося, їло діється в світі, посудимо й спочинемо. А увечері за чаєм — знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втіха ті книжки! Там — цілий мир, вищий, кращий від сього, у якому ми барахтаемося, мов свині в барлозі!
— А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернію? — спитала вона його.
— Тут? Між сими собаками, а не людьми! Хіба між ними можна як слід жити? Вони почнуть сміятися, гордувати нами, а се — тільки буде полохати наше щастя. Ні, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.
— А чого ж там можна? Хіба там інші люди?
— Інші. Там більше е розумних, книжних людей, що й самі так живуть, як хочуть, і другим дають жити.
— Та й добрі ж ті, видно, люди! От, якби справді нам до їх… — шепче вона, горнучись до його.
— Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпіти тільки трохи треба. «Терпіти? — думає Христя. — Та не тільки зиму та весну, а рік, цілий вік буду терпіти, аби біля тебе, аби, мій голубе, з тобою!»