Про УКРЛІТ.ORG

Повія

C. 109
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Та мовчала. Похнюпившись, сиділа вона у глухому кутку під комином і думала свою важку думку.

— От уже й зажурилася! Чого? — спитала Мар’я. Христя почала плакати і нарікати на свою долю. Одна була пам’ять від батька та матері, та й ту добрі люди зруйнували!

— А нащо ж ти так покинула?

— Я ж як на добрих кидала! — плакалась Христя.

Розмова їх не в’язалася. Христя мовчки сиділа біля комина та, сидячи, хиталася, а Мар’я лежала біля неї та коли-не-коли важко зітхала.

На другу ніч Мар’я як пішла звечора, то вернулася геть за північ. Христя чула, як від неї несло хмелем. На третю — чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на піч і швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хаті; вона почала дослухатися — щось шепталося.

— Мар’є! — обізвалася Христя, підвівши голову. Шептання замерло.

— Мар’е! — удруге гукнула вона на всю хату.

— Чого? — обізвалася та.

— Щось у хаті шепче… Ти чула?

— Цить! — тихо одказала Мар’я. — Це — брат.

— Який брат?

— Здорова, землячко! — впівголоса обізвався хтось до неї…

— Цить! — знову засичала Мар’я.

— Чого там цить? Не бійся! Христя — землячка! — знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар’я дзизнула.

Христя пізнала той голос, пізнала Свирида і, повернувшись до стіни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.

На другий день Мар’ю почали розщитувати.

— Я не хочу, щоб ти в мій двір бахурів водила! — казала пані.

— А не хочете, й не треба! — огризалась Мар’я. — Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!

— Мовчи, а то рота загороджу! — гукнув пан.

Мар’я пішла і не попрощалася; а Христя зосталася. Вона під той сварливий час не посміла замовити панії, що вона одна не встигне справитися і в горницях, і біля печі. її обняла така гірка та різуча туга і разом страх насував з усіх боків, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нівечити, і ніхто її не пожаліє, ніхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трісочка серед кипучого моря!.. Від того страху вона ніяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усім вона тепер розгубилася, і думок навіть не позбирає докупи, так вони в неї врозтіч і біжать, і такі то все полохливі!

— Не хапайся так, Христино, — каже їй тихо Пистина Іванівна. — Зроби спершу одно, та тоді й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тільки час згаєш, а діла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то і все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобі плати надбавимо.

— Важко, панійко, самій, — не дивлячись на неї, таки зібралася з силою вимовити Христя.

— Та то воно тільки здається тобі так… А як діла збереться багато, то й я тобі допоможу: уже ж і в мене дві руки.

Христя нічого на те не одказала, тільки подумала: дві-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрібати?

Біля печі вона так ухоркалася, що ледве обід віддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.

— Та не гукай так на неї, Христа ради! — заступилася пані. — Як розгукаеш, то тоді вже ладу не жди.

Проценко сидів сумний, мовчазний; він тільки коли-не-коли обміряв Христю якимсь жалісливим поглядом.

Після обіду, проходячи кухнею у свою хату, він її запитав:

— То ви тепер, Христино, самі зостаєтеся?

Наче ніж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защеміло. Перед очима щось мутне забігало, щось темне заходило; підборіддя затіпалося, обличчя сіпала мишка… Вона мерщій вискочила в сіни, щоб не заплакати.

Отака біганина за цілий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечері почувала себе нікуди кчемною: руки й ноги ниють;

голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присіла на полу перепочити, приткнулася головою до одвірка та й сама незчулася, коли задрімала.

І сниться їй сон, марять її сонні причуди… Бачить вона гору високу, покриту рідким лісом, заслану, наче зеленим килимом, густою травою; під горою синіє річка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за річкою розіслалася долина, рівна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синій блакиті неба. Христя стоїть на горі, на самому шпилечку, і дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. Сонце стоїть над головою, і його золоте проміння, наче дороге каміння, горить, відбивається на зеленій траві; а чисту річку пронизує до самого дна. Он серед пісочку зелене жабуриння чорнів; он відзначається круча; легенькою хвилею хитається порожня черепашка; там он п’явка плазае, а он риба гра. Та скільки її? Цілою черідкою так і суне; спинки — чорні, боки — срібно-золоті, а очі з червоними обідками… «Піду над воду, спущуся над саму річку, полюбуюся, як риба виграє, а може, й скупаюся, — думає Христя. — Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно піщане. Піду!» Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так і їдуть; коли б ще не впасти. Христя надержуеться, а її так і суне, наче хто попихає у спину… Он над водою рожаїста верба стоїть, гілки свої аж на саму воду поклала. Там і холодок, там і затишок; чи й роздітися там — ніхто не побаче, а налучиться хто — сховатися е де… Христя не йде, а біжить. Добігав і дивується. Саму найвищу гілку з верби мов що руками посередині зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкі гіллячки поспліталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплітував. Курінь, як е курінь! Або житво чиє; і долівка притрушена свіжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христі що до того за діло? Вона подивилася кругом — нікого немає. «Це, видно, дівчата задля купання такий захист зробили, — думає. — Он і стежка від самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти ніг, викупавшись. Мерщій же роздягатися, поки немає нікого! мерщій у воду, поки хто не навернувся!» Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгі коси і, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм світом, грає непримітними іскорками; бігає по її тілу невеличкими зайчиками; а до ніг легенька хвиля добігає, лоскоче своїм холодочком її у пальці. Зісподу холодочком віє, а згори теплом гріє, пестить Христю, любим почуванням вітає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води і, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка гріється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе і мерщій ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холодні прозорі хвилі. «Та вже ж одважуся!» — рішає Христя, здіймаючи руки угору і подаючись усім тілом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так і плесне!.. Це зразу—як скрикне! І, як божевільна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидів на вербі і дивився на неї своїми блискучими витрішкуватими баньками; однією мохнатою лапою, мов кліщею, учепився він у її руку, а другою заміряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи і, наче батогами, огортав її… Несамовита печія, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… І — о, диво! Ззмість павука Проценка баче перед собою. Білі його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очі, випинає свої уста цілувати…

 
 
вгору