— Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?

— То давня річ… — почав Довбня.

— Давня? — перебила Марина. Очі її, наче гострі ножі проти вогню, заблищали.

— Давня ж, давня… А сьогодні… сьогодні хто винуватий?

— А за давне хто винуватий? — у свою чергу спитала Марина.

— Та підожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну — я! я винуватий! — скрикнув Довбня.

— А хто більше винуватий? — знову питає Марина, потроху одходячи.

— Ти! — одрубав сердито Довбня. — Ти ніколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти — з серцем! Тебе просиш, а ти до бісового батька посилаєш!.. Ти кажеш — женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? І я з запалом, та й ти — огонь-петрович! Тобі слово, а ти — десятеро… Та ми поріжемось, дурко!

— Тепер, небійсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!

— І спершу була така! Тільки крилася, тільки не показувала своїх зубів перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тільки важко зітхнула та скрутнула головою.

— Уп’ять же й те, — почав знову Довбня. — Хто перший на розладдя пішов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? — Та то коралі купувати!.. Ну, коралі — то й коралі. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанків, позарившись на твої очі, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! І мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А мені чужі люди про те довели… Так оце воно що?.. Мені, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жінка, а тут де не візьмись хвинтик з улиці… І ти чіпляєшся йому на шию! Гарно було б мені на те дивитися?

— Якби ж була жінкою… А тепер я що?

— Жінка! — скрикнув Довбня. — Що невінчана? Плювать мені на те! Я тобі сказав, що не покину — і не кину! Тепер ти перша пішла на розладдя; а якби ми були повінчані та ти се зробила… дивися!.. — Очі в нього запалали, пальці якось скарлючилися. — От сими руками, на тому місці, де здибав, так би й задавив тебе! — несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.

Настало важке німотне мовчання; якби на той час мухи були — чутно, як би й муха пролетіла.

— Марино! — помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. — Годі вже… Я все тобі верну, все… і плаття, і намисто… все!

— Хай чорт його візьме! — буркнула Марина.

— Їдеш? — грізно скрикнув Довбня.

Марина мовчала. Довбня підійшов до неї. Його руки тремтіли, він увесь трусився.

— Знай же, Марино, що це упосліднє!.. Упосліднє!.. Чуєш? — крикнув він, підступаючи до неї й заглядаючи у вічі.

Христя сиділа вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, — такий грізний та на все рішучий стояв Довбня біля Марини.

— Чуєш же?..

— Чую… — глухо одказала Марина.

— Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! — промовив він і, мов п’яний, слоняючись, похилив з хати.

Ще тяжче, ще важче стало у хаті, наче в тюрмі або у глибокому льоху; темно, холодно, непривітно… Свічка нагоріла; од полупаних стін здіймалась темнота; долівка, мов провалля, чорніла; важкий морок носився по хаті, а серед нього, наче біла гора серед чорної хвилі, хитався комин здоровенної печі. Марина сиділа біля столу і якось призро дивилася на двері, куди вийшов Довбня. Його рипучі ступні чулися ще у сінях, та вони все далі та далі одходили — зникали. Христі здалося, що за ті ступні учепилося Маринине щастя і тепер геть відходило від неї… Жаль ущипнув її за серце…

— Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, —  сказала вона подрузі.

— О-о, вони добрі! Вони всі такі добрі! — скрикнула Марина і почала лаятись.

— Хіба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як він побивається за тобою? Він любить тебе.

— Любить? — перепитала Марина і сплюнула. — Отака їх любов!

— Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум’я!..

— Краще не буде — і гірше не буде! Як там кажуть: хоч гірший, та інший.

— Інший? — трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього від Марини. «Як: через місяць — та й інший? — через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого — полюбила б навіки; а та каже — інший!..» їй наче хто по виску вдарив — так те слово дошкулило їй. Вона ще посиділа трохи, та вже не зачіпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гіршого не почути від подруги.

У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тільки, наче кошачі очі, світили підсліпі ліхтарні та була глуха північна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона — то била гопака по пішоходах, аж луна кругом гоготіла, то тиркала, то висвистувала, мов п’яний халамидник.

«Здуріла Марина, зовсім здуріла, — думала Христя, качаючись на полу. — То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усіма буває? Невже і з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он і Мар’я скільки то горя зазнала через те кохання. І вона її остерігала від його… Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гірка людська муко! Скільки ти людей попонівечила, скільки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, від цієї напасті!» — молилася Христя своїм чистим серцем. А насподі його, під тією молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; і тягло, і манило її до себе, то жаль у душі будячи, то якусь надію на щастя вивертаючи…