— Марино! — скрикнула Христя. — Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщій збирайся та ходім, поки сонце світе — походимо, людей побачимо, мені город покажеш.

— Найшла час — он яка твань на вулиці! — якось сумно одказала Марина.

— То твань посередині, а на примостках людей багато гуляє.

— І вже! — махнувши рукою, одказала Марина. — Хай гуляють!

— А ти? Чого се ти така? Хіба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, від матері недобрі вісті… нездужа?.. умерла?.. — одгадуе Христя. Марина помовчала і, випускаючи з очей сльози, промовила:

— Краще б, якби умерла!

— Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?

Марина мовчала.

— Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дійшло, бува, до матері?

— Що ж вони брешуть? — тихо спитала Марина.

— Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрізала, щоб не брехали!.. Кажуть — либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! — гаряче засипала Христя.

— Хай вигадують!.. — зітхнувши важко, одказала Марина. На який час обидві помовкли.

— Я тобі твое намисто принесла, — почала знову Христя. —  На! — і, витягнувши з кишені, положила перед Мариною на столі.

Та глянула — і якась хижа іскра зажевріла у її похмурих очах.

— Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай він подавиться ним! — скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.

Христя здивувалася. Вона ніколи не бачила Марини такої сердитої та непривітної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христі ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати і, похнюпившись, одійшла від Марини і одсторонь сіла.

Сонце сідало. Непривітний жовтогарячий світ миготів по хаті, слався по полупаних стінах, по неметеній долівці, мов зарево близької пожежі освічувало усе те. Чорною марою стирчала над вікном у тому сяйві Маринина постать. Вона все далі та далі хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу — як припаде до столу, як заридає!

— Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.

— Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то — піду… їй-богу, зараз піду!.. — допитувалась і разом стращала Христя.

Марина підвела голову, звела на Христю заплакані очі… Так дивиться мала дитина на матір, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти від неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сі сльози! Хіба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Підожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душі, і я тобі все розкажу, все повідаю… Не кидай же мене!

Христя підійшла до подруги і почала її утішати. Вона перебирала всяку всячину і з свого життя, і з життя других. вгадала лро село, про дівчат, хлопців і, згадуючи, підбирала найвеселіші, найутішніші випадки. Річ її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смішними жартівливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина — реготалися б вони і не переставали з тих смішних вигадок. А то Марина, слухаючи, тільки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зціплені уста, щоб усміхнутися… Даремне силкування! Та усмішка була така гірка, така неутішна, що жаль наскрізь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.

Смеркалося. Жовтий світ меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих кутків хати, з-під поду і від печі виступали померки і окривали її якимсь смутком.

Христя кинулася йти додому.

— Підожди, — прохала Марина. — Посидь ще трохи. Панів немає дома, нікого немає. Бач — я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап’ємося.

— Так мені страшно буде одній вертатися.

— Я проведу.

— Ну-ну!

І Христя знову осілася. Марина вийшла в сіни наставляти самовар. Христя зосталася сама і, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усіх боків, з усіх країв виходила чорна темнота і все більше та дужче зступалася. Хата здалася Христі великим льохом, а не людським житвом. «І як вони живуть отута?» — думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує — скрипнули двері, щось рипучими чобітьми пройшлося сіньми і назад вертає. Зиову двері зачинились і відчинились.

— Для кого то самовар? — питає наче десь чуваний голос. Мовчання.

— Марино! ти сердишся? Дурна! — бубонить той же голос, і знову чоботи зарипіли, двері стукнули.

Через хвилину увійшла Марина.

— Хто то балакав з тобою? — питає Христя.

— А то ж він! — почала Марина, та й не доказала.

— Хто він?

— Дурисвіт!

— Та кажи внятніше. Я нічого не розберу.

— Ну — волоцюга, п’янюга! Щоб він, собачий син, з кругу спився!

— Та хто такий з кругу спився? — здвигнувши плечима, питає Христя.

— Панич! — аж скрикнула Марина.

— То се ти його так чеётиш? За віщо се так?

— Я ще йому не те зроблю, п’янюзі смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тільки займе мене, проклятий!

— Та за що ти клянеш його так?

— Він дума, йому пройде се — дурити, з ума зводити? Він дума, як одежу забрав, то я не піду? Наплюю йому тричі серед голови та й піду! Хай наживе другу таку дурку! — розпалившись, желіпала Марина.