Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває; у побиті вікна не світ заглядає, а на світ витрищілося ганчір’я з вікон; у хаті холод панує, а голод німоту справляє; сама хата, колись висока, тепер понижчалаприсіла; двері покривилися, не пристають щільно; оселя   подірчавіла, осунулася; зокола стіни не рівні та білі,  а брудні — аж чорні, пошпуговані дощами та полупані з   негодою.

— Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь,   на зиму стала? Сама б я сяк-так перебилася, — казала    Килині з осені Марина, коли ще було в неї півклунка борошна.

— До кого ж я стану, мамо?.. Найміть, я з радістю, — сумно одказала дочка.

«Найміть! найміть! — наче молоточком гамселить Марину в голову. — Кому його найняти? Хто найме? У селі заможні господарі своїх у город збувають. У них хоч е у віщо одягтися, є чим туди доставитись. А Килину — голу-босу і простоволосу — як пустити? Хто її таку найме?»

Мовчить Марина, доїда свої півклунка. Незабаром і доїла… Ні пилини, ні крихтини!

 — Дочко! що його робити? Хліба немає. Ти, може б, пішла по селу та роздобула де хоч півмисочки…

Килина по селу біга, до колін у непролазній калюці свої ноги топить, роздобуває того борошна. Під добрий час, то, дивись, і роздобуде, а більше усього вертається додому з порожньою мисочкою.

— Килино? Піди, моя дитино, на поле. Як жали, то багато там колосків на полі зісталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила, може, в якому й зерно задержалося…

Килина на поле чухрає колосків збирати, їй на те щастило: не проходило того дня, щоб вона з півклунка пшеничних колосків додому не приносила. Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі, та сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною ті колосочки, а на вечір і є в них горщик куті.

Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а її немає.

«Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?» — думає Марина.

Ниє-омліває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна темнота находе. Марина ні жива ні мертва. Коли чує — щось лізе в хату, ледве лізе…

— Ти,дочко?

— Я, мамо!

— Де ж се ти була так довго? де барилася?

— Світіть, мамо, світло. Благодать божа!

— Яка благодать?

— Як засвітите — побачите…

Марина засвітила. Килнна перед нею стояла, а біля Килини аж п’ять снопів пшениці лежало.

— Де се ти, дочко? — аж скрикнула Марина.

— У току, мамо. В панському току, де була пожежа. .Там під купами попелу багато таких снопів зісталось.

— Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!

— Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.

Обсушили ті п’ять’ снопів, обім’яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося; набралося аж півклунка зерна.

Наварили куті — димом та гар’ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж попоїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне — тягне додому п’ять снопів; і знову у них є, поки не стане.

Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той сам лежить у обліжній; там син умирав, там дочка вже вмерла. Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше — обкладки. Скільки від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись у обід — розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і богові душу віддає… За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити. Чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його… Де вже було під той час Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знав, себе одного беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою громадою прийшли прохати!

Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах… А може, панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та  розумні вправителі тільки до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давнє жадання… От і сього року — скільки-то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих — дуже вже, бач, перемудрили… Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: й клопоту багато, та й утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.

Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись між собою.

— Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо — хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тільки й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть е, його німець господарює, а сією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? — так гомоніли одрадяни поміж собою, гноблячи надію в серці про оренду.