На стайні — вільніше трохи, ніж у горницях. Там — що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут — хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть… Передньої покинути не можна; а з стайні — коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у шинки. Там він зазнався з Матнею й Пацюком. Ці — теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їм замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробилися вони п’яницями, волоцюгами, злодюгами… У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися — і таємна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраденого стали їх товариською роботою…
Мучились-мучились пани з ними та, не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!), повиганяли їх з двору на всі чотири…
Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища, — ні під собою, ні за собою, ні перед собою, як вільна птиця в полі, як дикий звір в борі, — хлопці розбрелися по селу… Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі — у жидів дрова рубати, у людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Нігде притулку немає, нігде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна — улиця, друга — шинок… Тільки на улиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити — собаки стягнуть; посеред улиці — наїде хто, а хоч не наїде — волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п’яний… Зостався — шинок… І за шию не ллє, і тепло, й людно… де, хоч не розкішно, спочити — під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка — матір’ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою… Шинок ніколи не пустує: то той, то другий… І наші хлопці там! Як перепаде чарка горілки — за упокой раба божого, за здоров’я народженого або й так по пригоді, — то й добре! Веселий, співа він, коли співають ті, що частують, а плаче — коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей, їсти — аж шкура болить, випити — аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки і втерлися до його у товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому своє бідолашне життя, про свою гірку долю — привернули його жалісне, тепер строюжене, нещастям, серце і потоваришували… Цілий день п’ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра йоге що-небудь та знову в шинок… Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того — лаяла, ганьбила; а далі — бігала у себе по вгороду, по улиці та кричала-репетувала:
— Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…
Стрівають люди, жалкують, розпитують…
— Та як же?.. як же?.. — розказує кожному з плачем Мотря: — любий та милий був, а то ж зразу… на тобі та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю — у одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару — волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..
— Ви б його умовляли; ви б його словами ганьбили, — люди Мотрі…
— Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?! — плаче Мотря. — Та я ж йому не словами, — я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..
— То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезиться — опам’ятається, а то йому вже памороки забило…
Послухала Мотря людської ради — пожалілася у волость. Узяли Чіпку п’яного, силоміць посадили у чорну. Незчувся, як і заснув…
Надвечір оглянуться товариші — нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.
Іде Чіпка додому… У голові — хміль; на серці — зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:
— Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір’ю? Садовіть, мов, сина у чорну; через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!
Не йде Чіпка — летить додому; не дише — огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату… Брязь! — одно вікно… Дзень! — друге… Посипалось — третє… Грюк! ногою в двері… Полетіли й двері у сіни.
Мотря з переляку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить:
— Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, — у чорну його!..