— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.

Ротний подумав ще.

— Ну, позволяю… Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь!..

— Слушаем, ваше б-родие!

— Ну, с богом, братцы… марш!

— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощания і вийшли за двері.

Скоро уся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — у друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

— Не худо бы, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!

— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались — пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується… Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні оддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знов пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася яка копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати… Горілка порозв’язувала язики. Той журиться уголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину — як він їй пацьорки

обірвав; той хвалиться коханням своєї… Кожен — своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города у чисте поле. Пройшли верстов з п’ять… Перед ними сосновий бір стояв, як чорна стіна; за ними місто ґвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них… Заробітчани все йшли та йшли… Уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями… Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по-купецькому.

— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною… «Що ж це воно буде?» — думав він та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, впраксєєв, підступив до купця.

— Здорово, купец! А что, брат, за тавар везёшь?

— А ты — што? Что ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь… — та й устає з саней.

— Глаза имеешь, — сам видишь! — одказав впраксєєв.

— Да вижу, что салдат… Но чево тебе нужна?

— А вот чево, купец: вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…

— Ну-у?..

— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата — ничего… у салдата — сам знаешь — и душа казённая… Пожертвуй, что твоя милость, на салдатское житьё-бытьё!

— А ты аткелева — такой?

— Да уж откелева — не тебе знать… Мы просим… Дашь — за твоё здоровье выпьет брат салдат; а не дашь — не надо — проваливай!

— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой…

— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

— Дашь? — спрашиваю, — приставав впраксєєв.

— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.

— Ну, бог з табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова впраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим, та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився услід їм і щось думав. А це як скрикне:

— Э-эй, ты? слышь?.. как тебя?..

— А што? — питає впраксєєв, повернувшись до купця.

— Возвратись!

— Да чаво? поезжай себе!

— Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом повернулися.

— Вот вам, братцы, красненькая… вспомяните рабе божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

— Парамонта, братцы! Парамонта!

— Ну, прощай. Счастливого пути!

— Пращайте, братцы. А далече идёте?

— Да на сёла.

— На побывку?

— На побывку.

— Помоги вам бог!

— Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав в город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти у нашій стороні! — думав він. — Мабуть би, чорта спік…»

— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.

— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нужду салдатскую, — всегда пасабит… Во — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмёшь: дух разве вишиби… ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, ішли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку».

Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві.