«Бач, бісові! — подумав Максим: — Які у себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво!? Усе, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди…»

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли у лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства — і в палєтах, і без палетів… Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося…

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удайся! — одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима — і пішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду. Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснява; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці — сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали… Усе їм здавалося, що це вони у тюрмі, у неволі… Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки… Були такі, що плакали, згадавши про домівку… Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім… і над кацапами, і над своїми, і над собою. такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися у старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу, набродилися й надивилися до утоми так, що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі, нашвидку умивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити… Так день у день, день у день… «І нащо це воно? кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..» — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московській викрикувати… Так, мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими — неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею, — дали шинелю й ружжину. Як убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи — знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення. Муштруються уже аж до пізнього вечора…

Минають місяці, рік… Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би уже повели куди-інде… або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така й завтра, й позавтрому… Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціляйся разів сто на день… а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра… на ученні, й на смотру, й на параді під церквою… Уже так затвердив, як свої п’ять пальців… Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити… Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… Ті гроші, що мати передала, давно пропив.

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту і не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів — тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованців — дає йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля — насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була уночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двір — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони.

— Не сумуйте, братця! — утішає Максим. — Сім бід — один одвіт! Я вас визволю.