— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну, то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло…

Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!» А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіэ! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це — вибрав нічку, та й то не гаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз… засеку!»

Вийшли од ротного, сміються, дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося…

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої…

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку у спірці, а грошей на нову катма, — вони складалися по шагу там чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, — вони йому вислужену й залежану у якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі… А тут — чого душа забажала — усе є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима — і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками, та ще до того як згадає Максим, глядя на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне.

— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!

— Підожди! — одказують, — діждемо неділі — будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніє? — пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатати!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.

— Брат! а, брат! — будять.

— Ну?

— Вставай, пайдем к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель? — пита один.

— Собака!

— Как?

— Да так… двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..

— Старава, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку й спльовуючи на стелю.

— Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

— Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему — дай!..

— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо…

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо…

— Чем?

— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

— Куда?.. зачем? — скрикнув ротний. — Я им дам прокормление!

— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду…

— Што ты врешь, старый хрен?.. Как есть нечево?..

Верно, уж успел содрать?..

— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвертая часть за позволение! Ротный замовк; крутнув уса.

— Кто идет? — спитав, помовчавши трохи.

— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! — гукнув він крізь двері у сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися у струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):

— Што, брат Максим, — худа жить?

— Худо, ваше благородіє; їсти нічого!..

— На прокормление хотите?

— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.

— Разве позволить, Федосеич?.. — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. — Позволить легко… Ну, а как попадетесь?