Минає зима. Ясне сонечко любо світить та гріє; сніги тають; біжать з гір долинами прудкі протічки снігової води; ранні чумаки коло возів лаштуються; а там і хлібороби заворушилися… Настає весна. Все оживає, радіє. Ось і великодні святки прийшли і пройшли; зазеленіли поля; зацвіли садки; защебетали соловейки… Після довгого зимнього сну усе прокидається, продирає заспані очі і, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та писанка, красується під золотим промінням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усміхається…

Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жнивами, то на його дворі, замість похилої хатини, стояв веселий будинок і гордо позирав на вулицю великими вікнами з зеленими віконицями. Давня Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата з сіньми, а цілих три: одна — для матері, друга — для себе, а через сіни світлиця — про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далі, як поставили комору, заходились коло сараю з конюшнею: а там — і загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лісою з острішком… Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот — як у сома, очі круглі — як у сови, ніс — як у кота, а волосся, з проділем посередині — як у жінки… З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо і великим дивом дивувалися…

У одно літо непевне колись дворище, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу усім людям, лоскотало їх заздрі очі, а ще заздріші думки…

Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата — тепер будинок; пустиня-город — грядка квіток; гноїще-двір — тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сараєм, хлівцями… Аж заплаче Мотря з радощів…

— Колись як жилось… А тепер?.. Слава тобі, господи!

Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пішли у Пісках полотенщики. До його ніхто нe думав про це: він перший почин зробив.

XXVII

НОВИЙ ВІК

Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги віковічні, на котрих ще за дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була «богова та людська», потім стала «панська», а тепер, хоч силоміць наділена, знову стала «людська»… Задурманений неволею люд почав продирати очі… і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!.. Усе, що не ходило в сірій свиті, — щиталось панами. Усе, що приросло до землі, копалось у ній, обливало її своїм потом, — усе те звалося «наш брат Савка…» Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати — хіба засипати… Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна — були між ними ляхи й недбляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість свого зруйнованого царства, на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти нетрохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей в «люди», поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками… Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зозла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні — якісь каліки, а не люди, без пам’яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров’ю «славу та волю», без пам’яті про самих себе, з страшною злістю у гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік… Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу — і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого… Заслані полудою очі під ту страшну різанину не розгляділи б, де свій, де чужий, — кров би лилася, трупи б тліли та ситили й без того ситу землю… Оже, дяка богові, цього не сталося… Зате — скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, що їм підверталося на очі!

Самому царкові гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлося усе це недаром. Останнього січовика, як косою, скосила думка про неволю. Василеві Семеновичу Польському «божевільна воля», правіжка грошей піщанами не дали віку дожити… Злість, переляк разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — у домовину… Оплакав рід тіло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнішнього ворога, а тепер приятеля, у «московських» газетах. Не стало ватажка, — зажурились підручники… Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених місць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?..