— Не нагадуй, не нагадуй… Христом-богом молю, не нагадуй мені про те, Чіпко! — молила Галя, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то у мене розум. мутиться, у очах червоні плями замріють… Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною — свого добути?..
— Працею?.. Гм… Нічого, Галю, працею не вдієш… Один з неї вискочить, а десять вона задавить!
— Адже от — Грицько… З бідності вийшов у люди… І спокійний, і щасливий… а все через працю…
— Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те — чуже, і того — не можна, й того — не роби!.. Ніяк рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…
— Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? Ій-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк — аби йому догуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня — щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?.. Або москалі? Цілий вік його учать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя… Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати… щоб чужим добром пожити… Так у них, у москалях, було: так він і звик до того… а тепереньки й не а хоче за чесну працю узятись!..
— Може, й так… Може, й твоя правда… Може…
— Ні, Чіпко: краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати… А дасть господь діток діждати, — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ’ддамо… Хай змалечку учаться… Може, вони у книжках тих вичитають, як ще краще жити, ніж ми з тобою!..
Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тії кривої стежки, якою він думав дійти до щастя… Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі… А сказати їм Галину правду — не хватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня товариству. — Пропав чоловік!.. Жінка коло спідниці пришила…
— Сказано: медовий місяць — солодше від усього на світі, — поясняв Пацюк.
— А горілка — ще солодша! — додавав Матня. — Хоч би ж до себе приймав, бісів син! Адже за жінкою яку худобу затяг?
— А справді… Ходім до його, — підбиває Лушня.
— Ходім! ходім! — замовлять усі разом та й підуть. Чіпка побачить, вибіжить з хати.
— Так і так, братця, таке й таке лихо… Жінка занедужала, мати насилу сновигає, а хата — самі знаєте — одна… Де я вас прийму?
— То дай нам хоч рубля грошей! — пристає Лушня: — дожилися до того, що й копійки за душею немає… От ми й вип’ємо за здоров’я жінки, щоб господь її помилував…
Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля у руки — і повертає назад у хату. Товариство — до шинку.
Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душі. Грицько — невсипущий хазяїн. Він чесною працею,
своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежень: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити… Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитись з Чіпкою — і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали…
Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків, наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користі — завсідні житечні турботи.
— А що, Грицьку, як твоя пшениця? — питає Чіпка.
— Та що… плоха, Чіпко! На зріст то вона й добра, та на умолот — не теє… Видно, дощі захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно як мачина… Хоч би насіння вернулося.
Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що — погане, чи поганеньке — нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнім Чіпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на чужу утрату. Грицько все те бачив — і ще більше виставляв свої утрати та згуби, сподіваючись, що Чіпка, як товариш, зглянеться на його бідкання і, може, коли стане у помочі.
Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:
— Отак тепер зажив Чіпка!.. От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподівався хто бачити його таким тоді, як він п’яний, обірваний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер… панюга, та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя… Сказано: як багатство, то й щастя!
— Така вже, видно, його доля! — одказує Христя. — Та й жінку ж узяв собі під пару… То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його… Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.