— З ним, — тато уважніше придивився до хлопця. — Хотів би я знати, звідки він тут узявся?
— Напевно, теж оглядав фортецю, — сказала мама, дістаючи з кошика термос. — Хоча б екскурсія не затяглася. Може, вип’ємо кави?
І тоді Машка показала свій норов: раптом ні з того ні з сього загуділа на всю долину. Тато спробував її вимкнути, але Машка не вимикалася. Гуділа й гуділа. Вгорі над деревами закружляли наполохані пташки. Тато з головою пірнув під капот. Нарешті гудіння припинилося, але він продовжував копатися: перевірив свічки запалення, акумулятор, гальма і навіть глушник. Коли ж нарешті виліз з-під машини, його обличчя було вкрай розгубленим.
— Авто справне, — сказав він, витираючи змокрілого лоба. — Сигнал увімкнувся сам собою і так само вимкнувся. Скидається на те, ніби Машка хотіла щось сказати…
— Але ж це неможливо! — вигукнула мама.
— Звичайно ні. Машини не розмовляють. Тому вона й сигналила. Щоб подати знак.
— Дурниці!
І все ж тут щось не те. Може, з дитиною не все гаразд? Може, вона заблудила?
Батьки стурбовано перезирнулися і дружно подерлися на кручу.
Але не знайшли там ні форту, ні автобуса з туристами, ані своєї доні. Вони все ще озиралися на всі боки, коли з лісу вискочив сільський парубок на старому тріскучому мотоциклі й загальмував коло них.
— То ви сигналили? Хтось загубився у форті? — спитав він. — Бо я косив тут недалечко, коли чую — сигналять. Ну, думаю, біда…
— Здається, загубилася наша донька, — мовив тато, полотніючи.
— Не хвилюйтеся, тут таке не вперше. У форті багато пасток для ворогів. На жаль, у них потрапляють туристи, — підбадьорював їх парубійко, а батьки все дужче полотніли.
Зайшли в форт, довго гукали Наталочку, але та не відзивалася. Тоді темним тунелем дістались у саму середину фортеці.
Від думки, що її дитина сама-одна могла попхатись аж сюди, маму брали дрижаки. Проте виявилося, що Наталочка таки попхалася: з одного каземату почувся знайомий плач.
Далі все закрутилося, як у калейдоскопі. Добросердий парубок гайнув у село і гукнув людей рятувати дитину, примчала машина швидкої допомоги, Наталочку видобули на білий світ — живу і майже неушкоджену, якщо не брати до уваги обдертих колін.
Вона з плачем припала до матері, сльози котилися й котилися, і не було їм упину, мовби очі стали солоними джерельцями, з яких бігли два струмки.
— Годі, доню, годі, рідненька! Ох, на кого ти схожа, — бідкалася мама, обтріпуючи на дівчинці штанці й блузочку. — І чого в тебе повні кишені каміння?
Камінці були все сірі та звичайні і жодного самоцвітного, а монета виявилася простою бляшкою. Наталочка повитрушувала їх геть. Ні в чому їй не велося, як Сіндбадові.
— На щастя, все обійшлося, — казала лікарка з швидкої допомоги, позамазувавши йодом садна на колінах.
— Авжеж обійшлося, — вставив свої п’ять копійок добродушний парубок. — Бо якби дівчинка зайшла в сусідній хід та впала у справжню криницю, в воду, ото були б непереливки!
Почувши таке, мама з блідої зробилася зеленкуватою, а Наталочка навіть забулася плакати.
— Ви часом не помилилися? Там дійсно криниця? — перепитала вона.
— Чого б я помилявся, — образився парубійко. — Я знаю фортецю, як свої п’ять пальців.
Отже, куди б не зайшла, вона потрапляла… в пастку? Ні, ні, це неможливо. Напевно, Антип не підозрював, які небезпечні ті ходи.
Коли вже сідали в машину, мама раптом згадала:
— Ти ще попосиділа б у ямі, якби Машка раптом не засигналила. Той кульгавий хлопець, з яким ти вчора познайомилася, сказав нам, що в форт приїхали туристи і ти пішла з ними на екскурсію.
Наталочка на хвильку оніміла.
— Антип? Таке сказав? Він не міг тут бути! — розгублено залепетала вона.
Мама й тато насторожилися. І зажадали пояснень.
Тож вона мусила розповісти все, як є: що Антип зі своїми батьками теж шукає шаблю, що це він послав її форт… Батьки були вражені, ошелешені й сердиті. Антипові вчинки видавалися їм незбагненними.
— Певно, його круті батьки хочуть знайти шаблю швидше за нас, — зробила висновок мама і з осудом додала: — По хлопцеві видно, що там пихи на три штихи. Чого ти з ним водишся?
— Він геть безголовий! Послати дівчинку в таке небезпечне місце! — розбушувався тато. — Та й ти хороша!
Наталочці прочитали лекцію на тему, як належить поводитись чемним дівчатам. Лекція тривала досить довго.
І все ж на Козацькі Могили ще можна було встигнути. Тож Руснаки нарешті рушили в Берестечко.
Розділ 6,
у якому Наталочка бачить тривожні видіння на полі Берестецької битви
Дорогу до Берестечка не треба було шукати: все, що мало колеса, цього дня мчало, їхало, котилося на Козацькі Могили. А вже сам заповідник шумів, гудів, рябів кольорами, немов величезний ярмарок.
— Та тут сьогодні здвиг народу! — і раділа, й дивувалася мама.
Перед входом до заповідника тягнулися довжелезні ряди легковиків і туристських автобусів, що з’їхалися зі всієї України. Машку теж прилаштували в одному з рядів. Всюди снували люди в вишиванках, продавалися жовто-блакитні прапорці, значки, морозиво, патріотична література, шапки-мазепинки; гурти чоловіків сперечалися про політику; пеклися свіжі ковбаси, кипіли в олії пампушки, димували шашлики, а огрядна куховарка припрошувала скуштувати поліської юшки з в’юнами й часником. Наталочці покотилася слинка, але батьки квапилися на оточений муром пагорб, з якого линув церковний спів. Богослужіння ще не скінчилося. Безліч людей стояли на майдані, бо правилося тут же, надворі. Тато з мамою, запаливши свічки, й собі стали за людьми, поважні й урочисті, як то й личило статечному подружжю.