— Мам, я вискочу на хвилинку! Там… ну, той хлопець, — скоромовкою випалила Наталочка й вилетіла за двері, перш ніж мама бодай щось уторопала.
Антип, як і вдень, був супермодний і прилизаний, а на ногу й тепер накульгував.
— У чому справа? Щось сталося? Чому ви не поїхали в Кам’янець? У вас поламалось авто? — дівчинка обсипала його питаннями, як горохом.
Але Антип проігнорував їх, ніби й не чув.
— Ми вернулися ледь не з півдороги, — загадково повідомив він. — Маю важливу новину. Власник шаблі уже напитав покупця і навіть домовився про зустріч. І знаєш, звідки він? З Дубна! А покупець — із Кам’янця-Подільського, ха-ха! Так що ми з тобою вгадали, де шукати, чи не правда? — засміявся хлопець. Мабуть, відгадування таємниць було його хобі.
— Зустріч завтра вранці, але не вдалося вияснити, де саме: чи то в Кам’янці на Турецькому мості, чи під Дубном у Тараканівському форті. Тому ми й вернулися. Потрібна твоя допомога.
Наталочка злегка зашарілася. Он як, цим людям вона потрібна. І неважко вгадати, навіщо: раз невідомо, де зустріч, то треба чатувати в обох місцях.
— І все ж мені дивно, — задумалася дівчинка. — Власник із Дубна, а в місті про шаблю ні слуху ні духу.
— Ото бачиш, який він обережний? У цьому й проблема. Значить, намислив щось лихе.
— Це все вам розповів привид? — перепитала Наталочка.
— Не нам, а нашим знайомим у Києві.
— Але як він сказав, про які міста йдеться? Він що, пояснив це, розмахуючи руками?
— Ну… Йому показали карту, і він тицьнув, куди слід, — знизав плечима Антин.
Дівчинка зніяковіла. Ці люди справді тямущіші, ніж Руснаки. А вона ще й випитує, ніби недовіряє.
— І що ж нам треба зробити? — поцікавилася вона.
Авжеж, піти в Тараканівський форт, як вона й гадала. Але — їй самій, без батьків. Антип з досади аж зітхнув. Що вдієш, коли іншої ради нема! Треба з’ясувати, хто ці люди, принаймні запам’ятати номер їхнього автомобіля. Та коли у форті вони побачать кого-небудь стороннього, це наполохає зловмисників. Зате на дітей зазвичай не звертають уваги…
— То підеш? Не боятимешся? — запитливо глянув на неї Антип.
Чомусь недоречно пригадалося, що форт небезпечний, принаймні так казав екскурсовод. Проте Наталочка рішуче стріпнула чубчиком:
— Ото ще! Я не боягузка. Аби лиш батьки дозволили.
— А навіщо їх питати, коли можна схитрувати? Бачиш, я вже заговорив віршами, — Антип полегшено розсміявся. — Якщо тебе не пустять, усе полетить шкереберть. Тому я придумав дотепний план…
Він розказав, як владнати справу. Все просто й легко. Батьків доведеться обманути… Задля шаблі, задля її врятування. Трохи мулько на душі, але то нічого.
За розмовою не зогледілись, як дійшли до замку. Стали на містку перед в’їзною баштою, задивилися на старі пощерблені мури.
— Скільки тут точилося боїв, — задумливо мовив Антип. — Навколо замку, та й навколо Дубна… Ти чула про битву під Плоскою?
— Під чим, під чим?
— Значить, не чула. Є таке село — називається Плоска. Недалеко звідси. Шаблю могли знайти й там.
У теплому небі над ними шугали ластівки, за Іквою кумкали жаби, пахло вечором, літом і ще чимось незбагненним, що не мало імені, але витало в повітрі — присмак небезпеки, шал боїв, що колись тут відкипіли. Антип розповідав — о, він умів розповідати!
… Зранені козацькі полки відходили з-під Берестечка. Щохвилі могли напасти поляки. Щоб їм завадити, щоб уберегти військо, яке відступало після нещасливої битви, полковник Іван Богун виставив під Плоскою заслону з шестисот козаків. Шістсот сміливців проти ворожої навали!.. Козаки стали табором: оточили себе возами, скували їх залізними ланцюгами, обсипали земляним валом. Билися, як чорти (бо чорти хвацько б’ються, — лукаво підморгнув Антип). Багато їх полягло. На полі досі стоять кам’яні хрести.
Дівчинка слухала, мов заворожена. Сумна та велична картина поставала в її уяві. Поле, сковані вози. І козаки, роковані на смерть. Верхи на конях налітає шляхта… Дим від пороху… Іскри з-під шабель… Шалений зблиск очей… І гаряча кров, і смерть. Ось захитався молодий козак, шабля-домаха випала йому з руки…
— Чимало шабель знищено, тому що з них робили найкращі ножі, щоб колоти свиней. Різники платили за них великі гроші.
— Різницькі ножі? Зі звитяжної зброї? — від гніву Наталочці потемніло в очах. Та вона зробить що завгодно, тільки б спинити подібне безчинство!
— Зроби, як домовилися, — вдоволено засміявся Антип.
Наталочка кивнула на знак згоди.
О, вона не відступиться, вона вміє бути впертою! Як то кажуть, вперта коза вовку користь, хоч здається, ця приказка тут не до речі… Коротше, Наталочка зробить усе, що належить.
Увечері вона довго не могла заснути. Чи то муляла готельна подушка, чи неспокійні думки, що роїлися в голові. Думала про шаблю: чи та коштовна? Думала про Антипа, модного, розумного, упевненого в собі… Чимось він їй не подобався. Певно, занадто гордий. Знов і знов думала про Тараканівський форт, і її проймало передчуття біди.