Про УКРЛІТ.ORG

Таємниця козацької шаблі

C. 7

Мензатюк Зірка Захаріївна

Твори Мензатюк
Скачати текст твору: txt (220 КБ) pdf (199 КБ)

Calibri

-A A A+

А коли вже й заснула, їй приснився зажурений козак. Він дивився на неї з сумним докором. «За самий держак моєї шаблі давали мені найкращий табун коней і овець три тисячі. А ти не вберегла її,» — казав Наталочці хтось невідомий — чи то засмучений козак, чи, може, Андрій Бульбенко з Гоголевої повісті? І Наталочка уві сні металася, переверталася з боку на бік, вгадувала й не могла вгадати, в чому її провина.

Розділ 5,
у якому ніхто не з’являється, натомість Наталка пропадає

Умовити батьків, щоб повернули до Тараканівського форту, виявилося складнішою справою, ніж гадалося. Тато подзвонив до пана Богдана, і той сказав, що вчора привид буквально шаленів, хапався за голову й крутив пальцем біля виска. Пан Богдан побоювався, що Руснаки вшелепали якусь дурницю і якщо досі не втрапили в халепу, то ось-ось неодмінно втраплять. Тому тато був похмурий і насторожений, а мама квапилася в Берестечко і теж про форт не хотіла й чути.

Сніданок минув у суперечках. Наталочка комизилася, бурмосилася, навіть трошки заплакала, хоч нелегко видавити сльозу, коли це найдужче потрібно. Батьки лишалися незворушні. Мабуть, найкраще було викласти їм усю правду, тільки ж і Наталочка затялася. Вона обіцяла Антипові мовчати, і її обіцянка не буде цяцянкою, яка лиш дурному на втіху. Коли вже сідали в машину, вона заскімлила так відчайдушно, що тато врешті не витримав:

— Та добре вже, добре, повернемо в той твій форт. Тільки ж ненадовго.

— Ти знов потураєш її забаганкам, — суворо зауважила мама.

Наталочка шморгнула носом і засяяла, як нова копійка.

За селом Тараканів вони з’їхали з траси на вузьку шосейку й опинилися в лісі. Дівчинка принишкла: зараз мав бути поворот до форту, але Антип радив їй заходити з іншого боку. На щастя, жодних покажчиків на дорозі не було, тож тато благополучно проскочив далі.

— А тепер нам наліво, — підказала Наталочка, побачивши руду ґрунтівку, розмиту дощем, яка вела круто вниз.

— Ти добре розпитала дорогу? Нічого не переплутала? — завагався тато.

— Нам сюди, точно.

Він мало не стогнав, ведучи Машку через глибокі вибоїни. Врешті впоперек шляху ліг залізничний насип, а ґрунтівка загубилася під густим споришем.

— Ну й куди ж далі? — спинив тато машину.

Мама осудливо мовчала, і весь її вигляд свідчив, що кращого годі було сподіватися. Але Наталочка знала, що вони втрапили, куди слід. По один бік, за насипом, стелилося неозоре болото, по другий височіла обривиста круча, і по ній вилася стежечка, про яку говорив Антип. Усе співпадало з Антиповим описом, усе йшло за планом.

— Форт на цій кручі, — запевнила Наталочка. — Ви зачекайте, а я вилізу й гляну.

— Навряд чи там є щось, крім лісу, — засумнівався тато, але вона вже майнула кручею, мов кізка.

Аж тепер вона сповна оцінила, як Антип хитро підлаштував, вибравши вхід у форт саме з цього боку. Круча запаморочлива, батьки не захочуть на неї видиратися. Вона сама без перешкод підстереже зловмисників.

На кручі розкинулася сонячна галява, краєм якої вилася не то стежка, не то стара дорога. Але форту… не було. Довкола стояв тільки ліс, тільки пагорби, зарослі акаціями й чагарями. Наталочка розгублено ступила стежкою, минула пагорб і… не повірила власним очам: по той бік у пагорб були вмуровані двоповерхові каземати! Так ось який він, цей форт Тараканівський! Вритий у землю, мов кротяча нора, замаскований, наче засідка хижого звіра!

Уздовж казематів колись, певно, вела вулиця, а тепер тільки стежка ледь виднілася серед кропиви. Обабіч здіймалися грандіозні руїни, схожі на мертві міста серед джунглів, які Наталочка бачила в кіно. Пощерблена цегла, арки, склепіння, чорні ніші підземних ходів, а над тим — зелена колонада лісу, хміль і дикий виноград, буйство бруслини й ожин. І — тиша, незрушна тиша, від якої ставало моторошно.

Дівчинка оглянулася. Дорога, яка привела її у форт, пірнала під важке бетонне склепіння, в темний тунель, що мав вивести до внутрішнього двору. Ото туди їй і треба. Було страшно й… цікаво; зібравши всю свою рішучість, Наталочка ступила в пітьму. Її огорнув холод, кроки гучно відлунювали серед вологих стін. Далеко попереду видніло кружало світла. Очі звикали до темені й вирізняли чорні провали бокових тунелів, сходи, що вели невідомо куди. Вона згадала, що котресь із підземель тягнеться аж до замку в Дубні — брр, страшно подумати, які то довгі кілометри суцільної пітьми… Раптом у ніші, яку дівчинка щойно проминула, щось зашуміло, залопотіло, й тишу прорізав не то зойк, не то скрик… Не тямлячись від жаху, Наталочка щодуху рвонула вперед, до світла. Вискочила з тунелю й опинилася на такій же мертвій вулиці, серед напівзруйнованих казематів, кропиви й зловорожої тиші. Позаду, в тунелі, все німувало. Що то було? Може, сова? Чи здичавілий кіт? Серце все ще шалено гупотіло.

На додачу до всього тепер Наталочка не знала, як вернутися до батьків. Вона не могла наважитися пройти ще раз тим моторошним тунелем. Може, десь є інший вихід? Намагаючись ступати безшелесно, вона рушила вулицею, що, мов коло, огинала велику споруду. Все це було схоже на сон, на якийсь нереальний світ — вулиця серед руїни, сумне місто тіней, затоплене бур’янами. Чорніли порожні провали вікон, на карнизах і виступах стін повкорінювалися берізки. Враз Наталочка спинилася. Це ж те місце, де Антип казав заховатися: два вузькі входи в стіні, один біля одного. Стій-но, котрий їй потрібен: той, що справа, чи що зліва? І тут вона почула голоси, зовсім близько: низький, басовитий і другий тонший. Розмовляли двоє чоловіків. Лишенько, прийшли власник шаблі і покупець! Треба мерщій ховатися! Дівчинка кинулась у ближчий хід і…

 
 
вгору