Поки горобці дерлись з-за окрушин, Параскіца набрала води і скинула коромисло на плечі. В той мент з-за ліси щось влучило її грудкою межи плечі. Параскіца скрикнула та озирнулась. З-за ліс посипались на неї грудки, камінці та порох.

— Шедз бінешар! ⁹ — спалахнула Параскіца і посварилась рукою.

Дітям немов тільки сього й треба було: з галасом, тюканням та свистом вони повискакували з своїх криївок і обпали Параскіцу. Та спочатку хотіла оборонятися, але, коли її стрів град камінців та грудок, побачила, що не дасть собі ради з отарою напасників, і пустилась навтьоки. Люта й налякана, вона бігла, придержуючи відра, щоб вода не хлюпалась, а за нею, мов хорти за звіриною, гналась дітвора та обсипала її грудками й порохом.

— Тю-у!..— верещав довгоногий дванадцятилітній Йокаш, син Прохірин, який давав нападові привід.— Бий її, хай не одбирає молока коровам! Стригойка!.. ¹⁰

— Стригойка!.. Стригойка!..— хором заверещали діти і обсипали Параскіцу хмарою пилу.

— Стригойка!.. Стригойка!.. Молоко від корів відбирає… Стригойка!..

Параскіца раптом зупинилась. Те слово іскрою пройшло по її тілу. В голові блискавкою промайнув цілий ряд загадок, окремих фактів з останнього часу, не зрозумілих досі і разом освітлених одним словом: відьма!

Скажена лють вхопила дівчину за серце, і вона з звірячим риком кинулась на дітей. Передня куфа спала їй на ноги та притовкла їх, а задня, згубивши рівновагу, облила її водою, але Параскіца не звернула на се уваги. Вхопивши коромисло, вона кинулась навздогінці за дітьми, що, налякані тим вибухом лютості, з жахом тікали од своєї офіри з криком: «Валєв! Валєв! Стригойка!»

Параскіца неслась, мов буря. Очі її горіли, перса важко дихали, коси розпустилися. Вона навела такий жах на дітей, що ті не своїм голосом верещали та бігли, що було духу. Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя, не було вже жодного напасника: всі встигли втекти перед лихом. Вона вилаялась і, голосно хлипаючи, з плачем побігла додому, Люди ззиралися на неї, коли вона бігла, мокра, заболочена, обсипана пилом і з розплетеними косами. Параскіца ускочила в город і припала, голосячи, лицем до землі. Вона тепер знала, навіщо батько шукав хреста в неї на грудях, чого мачуха хрестила горшки та пороги, вона зрозуміла тепер лиховісні погляди тих, з ким вона стрічалася. Її пекла, боліла несправедливість людська, її душило велике лихо, що так несподівано, ні за що ні про що впало на її голову. Вона відьма! Але ж се брехня, але ж се вигадка, гидка, безглузда вигадка! Вона готова цілому світові крикнути у вічі: брехня! брехня! А тим часом та брехня пекла її, скорпала її за серце нестерпучими болями, яких Параскіца не могла втишити, б’ючись головою об землю та обливаючись гарячими слізьми.

А тим часом по селу луною розкотилася вістка! Розказували, як Параскіца серед білого дня чаклувала коло криниці. Щось сипала у воду та на всі чотири боки від криниці. Люди одмовлялися брати воду з тої криниці, деякі намагалися, щоб Броски власним коштом освятили закляту криницю. Йон не мав одбою од настирливих людей: вони вже не варувалися його та вкладали йому всі поголоски, що котилися по кутку про його дочку. Показалося, що не тільки Прохірина корова перестала доїтись, більш десятка корів зробились офірою Параскіциного відьмування, чим дуже засмутили своїх хазяйок. Йон мусить якось зарадити лихові, щось зробити. Але що? Що? Ладу не знав та гризся.

Тож він дуже зрадів, коли матуша Прохіра прийшла до нього на пораду, ще й чоловіка свого — Йоча Галчана — привела з собою. Йон приніс карафку білого вина. Маріцца поставила свіжі плачинди ¹¹ — і нарада почалася. Перший голос мала Прохіра, жінка поважна та досвідна. Її не вдоволяло те, що Йон бачив хрест на шиї в Параскіци. То може бути омана. Треба ось що зробити: в неділю повести Параскіцу до церкви. Скоро почнуть співати «Іже херувими» — треба помічати: коли вона відьма, то не витримає і загавкає, заскиглить, мов пес. Се вже така певна прикмета, яка не одну вже відьму вивела на чисту воду.

Йоч, гладкий, червоний молдуван, з масними очима та їжакуватими обстриженими вусами, лиш коротко засміявся та махнув зневажливо рукою.

— Ет, все те дурниця… бабські вигадки. А чи дивились ви, чи є в неї… теє…

— Що таке теє?..— визвірилась на нього ображена жінка.

— Ну, що теє… звісно, без чого відьма не буває… хвіст.

Йон і Маріцца заперечили. Ні, вони не додивлялися, чи є в неї хвіст.

Ото-то й ба!.. А се перше діло: без хвоста відьма не буває, без хвоста відьом ніхто ще не бачив… Треба конче оглядіти її… Коли вони хочуть, він готов зараз зробити їм сю прислугу… Він вже не помилиться, добре обдивиться скрізь…

Але Прохіра запротестувала. Вона гостро глянула на чоловіка, на його червоне, сите обличчя, на якому грав масний усміх. О, вона бачить його наскрізь, всі його думки й бажання, то нехай він сидить, не рипається, в бабське діло не мішається.

Йоч не збентежився, одначе, поглядом жінчиним, він твердо стояв на свому радикальному способі — оглянути: є хвіст — відьма; нема хвоста — не відьма.