Про УКРЛІТ.ORG

Відьма

(1898) C. 1
Скачати текст твору: txt (82 КБ) pdf (113 КБ)

Calibri

-A A A+

Тітка Прохіра вскочила в хату Йона Броски — сусіда свого — з таким поспіхом, якого він ніколи не сподівався від сеї поважної особи. З блідого Прохіриного обличчя, з прудких рухів її ситого тіла, од яких великі, обвислі перса помітно тріпотали під тонкою міщанською курточкою, а чорна хустка злітала з голови набік, особливо ж з її голих набряклих ніг, не прикритих, як звичайно, панчохами, Йон доміркувався, що сталося щось незвичайне. Не встиг Йон ззирнутися з своєю Маріццею, зігнутою над вечерею в печі (а він завжди се робив у непевних випадках), як Прохіра скрикнула: «Валєв!» — і задихана, за сапана впала на лаву.

— Що таке? — в один голос обізвались хазяї.

— Валєв!..— могла тільки видобути з грудей Прохіра.

— Та що з вами, матуша 1 Прохіра? — прискочила до неї Маріцца, покинувши свої горшки.

— Відьму бачила! — випустила бомбу матуша.

Ся звістка зробила сенсацію. Довге обличчя Йонове стало ще довшим, в чорних очах Маріцциних блиснув вогник.

— Що? Як? Коли?

Прохіра відсапувалась.

З безперестанними охами, сапанням та умліванням Прохіра розказувала. Вона почала від Адама. Вона з тисячами подробиць оповідала їм те, що вони вже добре знали од неї: описувала їм свою корову, чорну, з білими латками на спині й морді, чисту, з великим, як куфа, вим’ям. Вона подала докладні відомості про її годівлю, норови, кількість удою та якість молока і, заохочена пильною увагою слухачів, пустилась оповідати про родинні відносини тих панів, яким продавала молоко. І от! Від якогось часу корова схудла, не дає молока, не підпускає навіть до себе. Не помогла ні свячена вода, ні підкурювання — ніщо. Коли покликали знахарку, вона шепнула одне лиш слово: відьма! Ба-ба-ба! Прохіра й сама се знала. Щовечора вона помічала, як до хлівця, де ночує корова, щось біле, немов тінь яка, отак: шусть — і щезло в хлівку. А от нині…

Тут Прохіра замовкла, з таємничим видом обвела очима хату і зупинила їх на хазяях.

Ті горіли з нетерплячки.

Витягнене обличчя Йонове і іскорки цікавості в чорних Маріцциних очах задовольнили її.

— Нині за всякою хатньою роботою опізнилась я доїти корову. Вже сонце сідає, а я тільки йду з дійницею… Йду, та ще й думаю собі: хоч вечірнього молока не дам відьмі. Коли ж се — пхнула я дійницею двері у хлівок, аж звідти… аж звідти як не вискочить біла сучка та мені між ноги… Валєв! Я так і обімліла. Відьма, се ж вона — відьма! Скипіло моє серце. Ви ж знаєте, яке у мене серце. Уб’ю кляту, або вб’ю, або сама загину. Стиснула міцно дійницю — та за нею. Вона з двора — я за нею. Вона попід тином смик сюди, смик туди — я за нею. Плигнула через рівчак, у город Митрохи — я за нею. Дух з мене випирає, капці погубила, та от-от дожену. Женемо просто на ваш виноград. Добігли до тину, а вона хвіст під себе, осіла на задні ноги та й плиг через тин… а я тоді зверху дійницею так і поперла. Ну, тепер амінь… Глянула через тин, а її, мої сусідоньки, і слід пропав, здиміла. Тільки моя дійниця висить на кущі, а коло нього стоїть ваша Параскіца…

— Наша Параскіца? — скрикнули разом хазяї.

— Еге, ваша Параскіца… волосся розкуйовджене, листя винограду в косах… витріщила на мене очі, аж мене мороз вхопив за плечі. Валєв, ще й досі не одійду від жаху…

Прохіра замовкла. Вона лиш відсапувалась.

Мовчали і Йон з Маріццею. Усім стало ніяково, немов над усіма звисла якась невиповідима думка, щось таке, чого не можна назвати, бо не воно само, а лиш неясна тінь його мигнула в сей мент.

Йон дивився розгубленим поглядом, на Маріцциному обличчі блукав якийсь загадковий усміх.

Потому всі разом заговорили. Пригадували прикмети, з яких можна пізнати відьму, перебирали всі способи на неї, оповідали пригоди — свої й чужі, в яких фігурували відьми та всяка нечисть, давали Прохірі ради. Маріцца розходилась. Вона зняла руки вгору і клялася, що, бувши на місці Прохіриному, знайшла б таки відьму, хоч би довелось головою наложити.

Прохіра значно заспокоїлась, говорила голосно і авторитетно, хоч часом і помітно було, що її щось мучило, щось прохалося наверх і, невимовлене, мусило ховатися за прикушеним язиком. Було вже нерано. Прохіра глянула на свої голі, без панчіх і капців, ноги і, звертаючи на них увагу хазяїв, захапалась: їй треба ще забігти до Мит-рохи, на городі якого вона загубила свої капці, та попрохати, щоб їх завтра вранці знайшли, бо вона вже не матиме часу, треба удосвіта вирушати на ярмарок до Кишинева. Броски теж збираються на ярмарок, вона чула, тож до побачення.

Як тільки Прохіра за двері, Маріцца стала перед Йоном і пильно видивилась на нього. Йон звомпив під поглядом жінки, якої він боявся.

— Ти чого на мене видивилась?

— Чого я видивилась?.. Ти піди он краще подивись, що твоя доня робить на винограднику!.. Отой виродок у печінках мені сидить… Аби ти тільки з хати, вже й її тінь пропала. Бабляється десь на вгороді, поміж бур’янами, або товчеться на винограднику день і ніч… Всю роботу хатню на мене скинула. А скажи їй що — то так на тебе подивиться своїми сліпаками, що аж страх бере за плечі… Той одлюдок колись струїть мене, побачиш… будеш мати комісію в хаті… З людьми й словечка не промовить, а перед батьком розпускає язика, побріхує… Мачуха така й сяка, вино п’є, в корчмі гуляє…

 
 
вгору