— Грицю, я лагоджу рушники.

— Лагоди на осінь…

— Та осінь от вже тут.

— Ну, то й гapaзд.

— Інакше, Грицю, втоплюся, згину! — жалується, гpозить Настка.

— Не бійся! — сказав і станув. — Ви не гинете. Скорше я умру…

— Я не дам, Грицуню…

— Ов-ва! — вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов…

* * *

Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. I знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.

Так і сим разом.

Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зриваютъ їх у тих, хто не родом з вершин…

Так вона говорить і нараз стає.

Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим проситъ і його усісти.

Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна! I не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.

— Господи благослови її, господи благослови! — повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.

— Діду, — каже. — Съогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу. Дід зчудувався.

— Кажи, дитинко, — відмовляє, — що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.

— Діду Андронаті, — почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. — Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали і не від сьотодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.

— Кажи, душко, голубко, — відповідає старий і опираєтъся ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір’ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.

— Ми любимося віддавна, діду Aндронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, — сповідається дiвчина.

Старий усміхнувся.

— От-то, новина! — сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі. — Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш — Дончуків — я нігде не бачив. Виглядає мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, і розумний, і м’якого серця. — I з тими словами старий, мов пригадавши собі щось, наново розсміявся. — До красних він легко липне, чи не так, голубко? — питає, все сміючись.

— Так і не так, діду, — відповідає Настка, лиш якось неспішно.

— Тим-то і штука, біла ти голубко…

— Гриць лиш мене одну по-щирому любив…

— А ти звідки знаєш, як хлопці в світі люблять? — перебиває. — А ще до того такі, як саме твій Гриць! Чи одну, чи кілька ?

— Бо сам розказував мені.

Дід ніби аж засвистав крізь зуби з подиву і знов засміявся.

— Отже, в чім твоя грижа, коли тебе любить? — питає. — Чи вже перестав любити, хоче до іншої старостів посилати?

— Е, ні, діду, — відказує нетерпливо Настка. — Такий Гриць не є. А біда в чім іншім, і ви нам зарадьте.

— Я? А що я вам поможу? — спитав. — Де в вас батько-мати, хіба вони не хочуть, щоб ви побралися?

— І то, діду, ні. Вони не противні. Побратися — ми поберемося… лиш от… — і урвала.

— Лише що? — питає дід живіше. — До чого я вам тут потрібний? Я старий і бідний, сам на людській ласці, з людських рук живу і з людської милостині.

— Правда, діду, — відповідає Настка прихильно. — Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довіку будете в нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.

Дід розреготався.

— Се так ти кажеш, дівче, — торгується дід. — Те, що візьмете старото цигана до себе. А скоро лиш віддашся, мене і знати не схочеш!

— Е, діду, — опирається Настка і сміється з дідової недовірчивості. — Не такі ми, діду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самі ви сказали, що з серця він м’ який. То й вірте!

— Отже, в чім річ? — питає вже дід і сам цікаво.Чи зіллячка вам якого треба? При собі не маю. Треба би ще збирати.

— Е, ні. Не зіллячка, дiдуню, — заперечує Настка, лише розуму вашого старого і такого слова.