Настка викривила погано уста.
— Не журися нею, — сказала коротко. — Я її не уб’ю.
— І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? — допитувався Гриць неспокійно.
В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.
Гриць розлютився.
— Чого знов регочешся? Мені не до сміху.
— А мені до сміху, — відвовіла Настка. — Ти, Грицю, май розум, — поучала нараз своїм звичайним розважливим супокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. — Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такото розуму, як твій!
Гриць умовк.
— Та знайде, — каже нapaз. — Але буде проклинати, буде нарікати…
— Хто, Грицю? Туркиня? — питає Настка. — Невже ж ти її боїшся’?.. Хто буде проклинати? — повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі… заздалегідь тому, що має прийти від нього.
— Іваниха Дубиха, — відповідає Гриць. — Вона не жартує…
— Та нехай, — каже зневажливо Настка. — Від прокльонів я нас відіб’ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш…
Гриць змішався.
— Що розказати?. Гарна… і вже…
— Чи справді вона така багачка в селі?
— За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть — перша багачка, то, певно, багачка.
— Так, так, Грицю, не журися, — почала знов, успокоюючи, Настка. — Вона і без тебе віддасться.
— Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати.
Настка випростувалася… а була висока.
— А мене не жаль? — сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.
— Та як не жаль! — успокоював Гриць. — Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. — I з тими словами якось чудно розсміявся. — Що мені робити?
— По дві не любити.
— То не любіть… ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну…
Настка розплакалася.
— Не боїшся бога? — спитала крізь сльози. — Тепер так говориш? Яка в тебe душа?..
— Станемо колись всі перед бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?. Я, Дубівна і ти! I він нас осудить. Цить, не плач, — потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. — Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено.Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.
— Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? — спитала.
— Бо починила, — відказує він. — Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала… От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене… Цить, не плач! — вмовляє. — Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводи чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше кидаю тебе і йду до Дубівни. Вона не плаче.
Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.
— Я тебе люблю, Грицю… ти ж мій, — сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. — Ми собі,по слові, Грицю… Чуєш? — питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. — Ми собі по слові. Мене ти не здуриш…
— Чув уже. Коли скінчиш? — скипів нараз Гриць. Я що знав, сказав тобі по правді, — а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко — піду.
Настка — знов обіймає за шию.
— Не в світ, Грицю… — як сновида успокоює, — а звінчатися, Грицуню…
— Тож звінчаємося… але… — і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якоі рішучість знав і боявся.
— Ніколи більше до туркині не виходь, — наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: — Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я… — і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.
— Не бійся, цить! — втихомирює Гриць. — Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гapнa на все село? Бо правда, що гapнa, правду за пазуху не заховаю, — каже, а сам з-під уса усміхається. — Не бійся…
В Настки знов очі замерехтіли.
— Гри-цю! — погрозила рукою. — Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубівни не виходи. Гриць відвернувся мовчки від неї і, відійшовши кілька кроків, кликнув:
— Бувай здорова!
Вона не відповіла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.
— Не вийдеш?
Він оглянувся.
— Не вийду!
— Треба закінчити, Грицю.
— Треба.
— Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.
— Я не журюся! — відповів він. — Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій… — і з тим знов іде…