— Се твоє посліднє слово, Раду? — спитав Андронаті, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.
— Посліднє.
I знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю.
— Се перший раз тому…
— Се другий раз тому…
— Се третій раз тому, хто увільнить мене яким-будь способом за чотири дні від проклятої зрадниці. Чули моє слово?
— Чули.
Піднявся тепер на ті слова з свого місця музика Андронаті. Піднявся і глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горів в тих чорних блискучих очах. Посунув скрипку під паху і сказав:
— Я йду. Позавтра ввечері верну. Будемо знов разом. Будьте здорові.
А до жінки, що з жалю на землі неначе з розуму сходила, нахилившись, гукнув:
— Чого божеволієш? Іди до Маври. Ніхто її не сміє діткнутися, позавтра вечором уступиться з-поміж нас, а ти відповідаєш мені за неї. Я йду і прийду. Позавтра ввечері всі тут, як нині, кругом зберіться — і ждіть, Андронаті зі злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золоті червоні за Мавру з-поміж вас. Я йду…
І пішов…
Третього вечора вернув.
Знов кружок циганів в різних позах. Між ними Раду. Блідий і неспокійний, як демон. Перед хвилею бився з старою мaтіp’ю хорої своєї жінки, що витрутила його з шатра Маври.
Нечувана річ між циганами, щоб жінка підіймала руку на чоловіка, та ще і мати Маври! Зрадниці тої!
Але він їх усіх навчить. Усіх. Старих і молодих. Зрадницю ще і боронити? Та він її навчить. Стару і…
…Надійшов між них, як он тут сиділи, Андронаті з скрипкою.
Скрипку віддав товаришеві — цимбалістові, що прийшов разом з ним, а сам вийняв велику банькувату пляшку з горілкою і поставив в кружок між цигани.
— Пийте щиро, браття! — кликнув. — Пийте і не жалуйте. Нині Андронаті прощається з своєю Маврою, то затямте вечір! Мавро! — крикнув і гримнув п’ястуком в груди. — Мавро! — А з раптового жалю в нього аж голос задрижав. — Не годна ти, зозуле, ще між нас вступити… Та ти там не сама. Коло тебе мати і всі жінки ваші, мої брати… Щоб не знала вона, що ззвтра її послідня днина між нами. Але Андронаті, — говорив далі, звертаючись знов до шатра, — зозуле, з тобою пepeд своїми товаришами і твоїм чоловіком, старшиною, прощається, щоб затямили. — I його голос знову задрижав, усувався. — До вогню докиньте смереччини, — гукнув, ніби додаючи тим словом певності голосові, — щоб, розпалившись, грав на всю гору світлом, палахкотів, розказував: Мавра з циганами прощається. Пийте і не жалуйте! Жару роздувайте, полум’я змагайте6, щоб далеко Мавриній душі вже від сьогодні світило. Пийте, браття! Пийте, Андронаті-музика просить. Пийте, не жалуйте. Хто знає, де опинимось незадовго… і чи Андронаті буде ще між вами. Не стане Маври між вами… Не стане і Андронаті бід… Все… як що кому судилося. Її доля гарно укладалася… пийте!
I ходить Андронаті і просить… наливає, а сам ніби забуває собі доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.
Раду лежав на землі, підперши голову на лікоть, і, затявшись, не обзивався, мов був сам один-однісінький на місці.
Він вихилив перший раз по раз горівки, поданої йому Андронаті з срібного малого пугарика7, що переходив з родини в родину, як річ незвичайно почитувана, і задумався тепер над Маврою. Був як не при умі. Що йому тепер з неї? Її серце брехливе. Як її брав… впевняла, що любила, а пізніше зрадила його… Та ще й поза громадою. І вже він догадується з ким… Там, в малім угорськім місті, недалеко пусти, куди вони часом заходили… і де часто її батько скрипкою гроші заробляв, а вона ворожила і співалa до скрипки, а часом і гуляла… Там був один молодий бояр, що за циганську музику грубі гроші сипав… а часом з другими на коні… попри їх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та він вже про неї не стоіть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найліпше вміє ворожити — хоча така молода — хоча й дочка славного між циганами Андронаті — йому вона вже не жінка. Кинув червоними золотими межи свої люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб’ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пімста була, щоб з очей пішла. Жива чи мертва — байдуже. Інакше — до доброго між ними не прийде. А через неї він свою громаду не кине… щоб її не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хіба б… щоб її ще бив… а впрочім, вона йому байдужа…
Байдужа? При тій думці його похмурий погляд, мов злодій, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, і проникливо впивався в нього.
Байдужа?
Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину між циганськими громадами зрадила.
Вкруг нього люди пили і гомоніли. Про Мавру заодно і про нього. То єдналися в поглядах, то сперечалися. Тут і там мішалися і жінки. Він мусив з ними пити, хоча в його душі щось гірке горіло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, тріщала…
Так і в його грудях горіло. Але при всім мусив бути. Востаннє мусив все зробити. Для себе, для людей і Андронаті, якого люди дуже шанували.