— Оце раз другий тому … А оце й раз третій тому, хто усуне мені за два дні зрадницю з очей, а з нею і її білу собаку!..
…Між циганами зразу затихло, але недовго; потім заворушилося, мов бренькіт самих басових струн, а далі шелест листя…
Всі знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще між ними ніколи, як сеї ночі, таке ні. Скільки бійок і розбоїв не лучалося між ними! Скільки не лучалося, але щоб оце сам рай станув і наказував усунути свою жінку, платячи за те самим чистим золотом, між ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята, із зависті збожеволіла голова, як Раду, придумати.
Не знали в першій хвилі, що сказати і починати. Занадто несподівано захопила їх оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу.
Та недовго тривала мовчанка між затривоженими циганами. Піднявся знов з-поміж них старий батько Андронаті, високий, тонкий, бородатий циган, перший музика між ними, ба навіть і тепер зі скрипкою в руках.
— Пожди, Раду… — сказав, пiдiймaючи руку лукуватим рухом вгору. — Пожди ти, Раду. Над нами всіма є бог, а ми всі його діти, і білі, і цигани, Раду і Мавpa. Ти на її долю…
Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але Андронаті говорив далі:
— Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиграді, а Мaвpa одна дитина в мене, славного музики Андронаті з пусти5, — і ви побралися. I тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що наші звичаї велять за всяку зраду чоловічу чи жіночу гостро судити. Не дав би я і тебе збавити, якби се хто хоч би і правну зажадав. Будемо Мавру інакше судити, по-доброму, людському. Даруй їйі лише ще днів три між нами, оце просить в тебе для себе батько Андронаті! l, сказавши се, вклонився псред молодим ще старшиною. — Зрадниця вона чільна, бодай би до рання не діждала! — вирвалося знов дико з кипучих грудей роз’яреного мужа.
— Може, й не дочекає, — обізвався старий Андронаті. — Ти вже надто наважився на її життя. Відай, вона відійде навіки сама від нас, а золоті дукачі твої остануться тобі.
— Нехай іде, нехай іде! — піднялося гомоном між циганами. — Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далі буде? Надвір з нею, сама собі дорогу указала! — крикнув один голос з гурту. Надвір!
— Ні, вбити, щоб і з другим таке не зробила! — сичав Раду. — Вбити!
— За три дні не стане Маври між вами, — обізвався знов Андронаті. — Її доля порішена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на куски, коли б Мавра й остала між нами. Кожне б її било. А так… вона уступиться з-поміж вас і Раду з-перед очей.
— Сам уб’єш? — обізвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронаті — цимбаліста.
— Сам.
— То бери золоті!
— Ні, вам їх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всі молодші від мене. Мені їх не треба. Мавра віднині так, як не моя вже. Мені їх не треба. Свого хліба для себе і для своєї жінки я найду. — I висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п’ястуком до молодшого від себе старшини.
— А щеня твоєї доньки? — спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. — Мені його не треба. Уб’ю, затопчу, як гадя!..
— Ним не журися. Я беру його на себе. Воно… — нараз він тут урвав. Між ними, ніби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срібняків на грудях, що замерехтіли в місячнім сяйві. Виринувши, вона кинулась відразу до ніг Раду і Андронаті.
— Простіть Маврі, як згрішила, не губіть молодої, бийте, побивайте, але жити дайте! — заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена. О Мавро, Мавро, шо ти накоїла? Що тебе постигло? Яким вітром ворожим обвіяло? З котрої сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя… серце моє… Мавро! кричала не своїм голосом. — А я тебе, доню, в місячнім світлі зіллячком змивала, для тебе чи не кожної ночі доброї долі благала. Дрібною дитиною я тебе медом годувала, від злих очей… доки не віддалася… як від огню… зберігала. А прийшов лихий час і з ним твій ворог… і ось що… ой рятуите, змилуйтеся… хоч кілька день мені її дайте… хоч до пусти… додзвольте довести, потім вбивайте та й враз зо мною… — і бухнула головою до землі.
— Уступися, стара! — кликнув Андронаті. — Чого тут прилізла!.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу, звідси. Геть з-поміж чоловіків, не видиш — рада? Тепер Раду і люди судять. Скажи посліднє слово, поки я своє скажу! — звернувся знов до старшини. — Позволь Маврі хоч з чотири дні межи нами прожити, та щоб настільки піднялася, аби її батько востаннє між вами всіма їй заграв. Між вами… попрощав. Відтак… хоч… прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. — I тут, як недавно, з покорою знов схилився.
— Не прощу я Маврі, я її більше на очі бачити не хочу. Життя між нами не буде! — обізвався завзято Раду. — Сама завинила…
— Сама… сама… — пішов півголосний підлесливий гомін від циганів. — Сама, одна вона!