Тетяна любить сюди ходити. По сій стороні Чабаниці і чудовий відгомін: кликнеш що, то вдгомін відізветься, мов з людської груді. Часом, хоча дуже piдкo; переходять сюди знайомі її й матері. Звичайно, цілком чужим не вільно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвіти, знає, де виростають найкращі трави, де, на котрих місцях найбільше суниць і малин, як іти, щоб якнайскорше дістатися під «білий камінь», звідки видно сусідні села, мов на долоні, і як до них найборше¹¹ дістатися. Вона тут все знає. I от зійшла саме з верху Чабаниці, де роззиралася на всі сторони — не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував її нараз до того гострий тупіт кінського копита. Зчудована, виступила Тетяна з-поміж смерек на білу стежку з питанням в душі, хто сюди їде конем… і станула. Проти неї їхав білою стежкою, кроком, на чорнім, як вуголь, густогривім коні Гриць із села Третівки. Побачивши дівчину, заквітчану в великі червоні цвіти, що вийшла з лісу так само зачудована його видом, як він нею, він станув, як і вона, — і обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе.

Потім він перший схаменувся. Здійнявши кaпeлюх, поздоровив.

Вона відповіла і не рушилася з місця, дивлячись на нього своїми блискучими очима, і в тій хвилі з якогось несподіваного зачудування високо піднятими чорними бровами.

— Ідеш далі ? — спитав Гриць і при тих словах зліз з коня, не знаючи майже чому.

— Ні, — відповіла спокійно, байдужно, а відтак додала: — Об’їдь мене.

— Об’їхати тебе? — спитав і окинув її поглядом повного зачудування, а заразом якогось німого ушанування.

— Так. Об’їдь мене. Я не піду більше ні далі, ні назад. Мушу тут ждати.

— Чому мусиш тут ждати?

— Бо так.

— Ждеш кого? — питає далі.

— Сьогодні вже ледве. Піду потому додому.

— Та хіба ти тут завжди ждеш?

— Ій-де! — відказала нeтepпливо. — Сьогодні так трапилося. Мала одну жінку тут здибати і не здибала.

— Та замість жінки здибала мене! — додав, злегка усміхнувшися, не спускаючи ні на хвилину ока з її чорних лукуватих брів.

— Об’їдь мене! — обізвалася знов спокійно, з якоюсь потайною просьбою в голосі. — Об’їдь мене.

— Та нащо?

— Бо так.

— Не хочеш мені з дороги уступити? — спитав з покорою в голосі.

— Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, додала відтак летковажно і уступилася йому сама з дороти.

— Ти хто? — питає він і завважив аж тепер її золоті півмісячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов підхлібляли¹² золотим полиском її красі.

Вона не обзивається зараз, але, підсунувши високо брови, гляділа, здавалося, згорда на ньото.

— З котрого ти села? — питає дальше і приступає до неї, бо бачить, що вона хоче чи не відвертатися, а може, й назад шмигнути в ліс перед ним.

— Стій! — просить і хапає її за руку.

— Чого? — каже вона нетерпливо.

— Скажи, як називаєшся?

— Я Туркиня, — відповідає і впиває свої очі в його чудові, голубі як небо, що її чимось потрохи мішають.

— Туркиня? — повторює він з зачудуванням, бо ніколи про жодну Туркиню не чував.

— Туркиня, — повторює преспокійно і відвертається, бо не зносить його вигребущого цікавого погляду на собі.

— Пожди, красна Туркине, — каже він і обіймає наче на внутрішній приказ рукою її шию. Вона виховзується з-під йото руки і знов підсуває брови вгору.

— Не знаєш мене, а зачіпаєш, — каже сухо і відсуває його спокійним, а заразом відпорним рухом від себе. Гадаєш — я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобі: я не для кождого.

Він споважнів.

— Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дівчата красні я люблю.

— То не штука.

— І тебе я любив би.

— Спробуй. Гадаєш — як кажу, я для кожного? Я не для кожного.

— Але, може, задля мене, — каже він з покорою і кланяється їй нараз низько аж до ніг, задержуючи при тім капелюх в обох руках.

— То люби! — відповідає, як перше, спокійно і, окинувши його блиcкучим сполоханим поглядом, зробила кілька кроків вперед.

— А от ти йдеш далі, — зачепив він її знов.

— Чому б ні? Довго на однім місці не стоїть ніхто.

Він супроводжає її мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому під пару, а відтак питає:

— Твої родичі турки?

— Ні, — відповідає вона.

— А де ваша хата?

— Де я сиджу? — спитала. — А от, бачиш, я в лісі, та зрештою… — не доповіла, указавши крилатим рухом перед і позад себе.

— Десъ тут у лісі ? — питає він, не зрозумівши її руху.

— Ні, — відповідає і нараз сміється таким сердечним, пориваючим сміхом, якого, здавалося йому, ніколи досі не чув. Та тут прокинулася в нім його вразлива вдача і він уразився.

— Чому смієшся?

— Бо ти дуpeнь!..

Він спалахнув і станув.

— Ти-и! — каже, погрожуючи рукою, з заіскреними очима. — Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.

Вона підносить гордо голову, підсуває чорні брови, неначе мірить його від голови до ніг, і каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: