— Пустіть в хату! — чує вона виразно старий заxpиплий толос, що її майже з переляку від ньото морозом прошибло, розбурхане волосся дубом стануло. I утихло. А по хвилі знов: — Пустіть у хату!

Мавра не рухається. Перестала дихати, і все її єство нaпpужeне в сій хвилі лиш до слуху. I уха, і очі, і все, що живе в ній, тепер разом слухає.

І вона чує:

Гей, як колишеться вітер, збиткується над соснами, як розшумілися ліси, праліси! Ось вже її хата колихається, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплі поту виступають на її чолі. Смерть.

— Пустіть у хату! — добивається старечий голос вдруге до хати, гримає хтось розпучливо в двері, а від-так хтось мов жде, і тихо, ні ссловечка більше…

В хаті смертельна тишина.

— Пустіть у хату! — добивається пораз третій з розпукою страшний голос…

Мавра застигає, не рухається, ніби знає заздалегідь, що її жде, наколи отворить. Не годна тому.

Розбійник не пожалує. Знає множество таких випадків, які лучалися межи людьми, а як і самі цигани поступали собі давніше. Проситься в хату, чоловік отворить в добрій вірі, щоб порятувати, а його за те ворог, як звірюку, бух… і вже по всьому…

Ні. Вонане сьогоднішня, вона не впустить нікого. Не хоче бути вбита. Вона лякається смерті, вона боїться.

«Мавро, Мавро, в тебе не один гріх на душі, зроби добро яке… буде тобі прощений, — обзивається в ній знов голос. — Впусти! Може, хто бідний, незнайомий, боїться гинути. Впусти!»

«Мавро, Мавро, схаменися», — молить щось далі в ній, теліпає нею, мов в лихорадці. Бореться в ній, пхає до дверей отворити. То знов потрясає нею, жахом наповняє, відпорною силою, мовби справді почу ла під вікном голос смерті з-під самої зeмлi, що добивається до неї.

Майже божеволіє з страху. Не знає, що робити.

Вона не підводиться з землі, лиш мацає двері і з напруженням всіх сил прислухається над чимсь.

Під вікном утихло, лиш шум сосен і якесь розпучливе шолопання ніг, що ніби теплого місця в снігу шукають, студені опираються.

Мавру наново смepтельним потом обливає, і підведені догори руки безсильно опадають.

Ні, не може отворити. Не годна. Нема в неї сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як їй здається, пiдзeиним голосом, що до неї впрошувався.

Нехай діється божа воля. Вона сама на світі, ніхто її не оборонить, нехай хоч своєю смертю загине. Отворити не годна. Вона заховалася сюди від людей, мов дика звірюка, а лиха тодина і тут їй супокою не дає. Нехай її оставлять в супокою і люди, і вона. Вона не отворить. Не може. Нехай той з тим толосом іде з богом, хто б се й не був, добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собі йде. Їй також говорено, коли іноді давніше в чужині, в пошуканці за своїми, мов та собака, під дверми о милостиню з голоду і студені майже скавуліла: «Нехай іде з богом».

I вона йшла. Чи з богом, чи ні, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собі йшла.

Тому…

Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказує двері отворити. «Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! — благає щось в ній майже розпучливо, опам’ятовуючи. Мавро, отвори!!»

Волосся, як перше, стає в неї дубом, далі наступає підслухування з напруженням всіх сил. I знов вона… ніби туй-туй умліває, зараз же гине, піддається комусь; під вікном, як перше, зачувається шолопання ніг…

"Два чоловіки падуть в її хату, а з ними і смерть", стріляє нараз блискавкою через її думки віщування карт.

«Ні, не отворити», — наказує щось в душі. Їй смерті не треба. Перебуде сю ніч, буде ще жити, а той ворог, що ось загадав їй смерть під хатою, прийшов по її душу, нехай вертає назад. Такою ніччю добре не ходить. Вона се знає. Знає від своїх людей, що лиш ніччю грабили, здобували, лихо коїли. 0, 0, 0! Хто б лихого не знав!

I укладається знов змією під дверми, знов плазом. Нараз — що це?

До її слуху добивається з-під дверей страшний проклін, що потрясає нею аж до глибини душі, тіло ледом обіймає, а потім ніби гинути наказує. Відтак ще одна хвилина і — тихо. Шолопання ніг під дверми устало, слова завмерли, і нічого. Навіть, здається, і шум лісу уступив комусь, губився, утихав.

Мавра божеволіє.

Вона крикнула з остраху не своїм голосом і упала лицем до землі…

Коли се було, що вона сей голос чула? 0, коли ще! I проклін сей страшний. Він добився тепер до неї хіба з-під землі! А кого постиг, того й убивав. 0, 0, 0!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро, пригадай… Се гірше, як смерть.

В її душі перестрах і спомини здіймаються вихром, теліпають нею, що справді чи не гине. А тут рятунку нізвідки. Вона ж сама. Сама на всю гору, на весь ліс… сама… вже гине. Тепер знає, чий був се голос. Знає. Се був голос її батька. Голос Андронаті, яким проклинав за непослух і проступки. Голос його!

Тa тут і poзcмiвaється Mавpa страшним божевiльним сміхом, яким не сміявся ніхто в тій Самітній оселі-хатині.