Коли по похороні треба було зійтися з сином помершої задля обговорення якоїсь там справи, а умовлено зійтися в неї, то він, ходячи по кімнаті, станув перед тим безсоромним образом. Вона, компаньйонка, помітивши се, сказала ніби рекомендуючи:

— Блудне світло.

А він?

— Вона подібна коло уст до вас, — сказав він.

— Се говорила пані Марко, — відповіла вона (навіть не почервонівши), — і тому що вона любила сей образ, я взяла його собі самовільно.

— Не дарували б ви мені його? — спитав він. — Я любуюся в таких фантастичних творах…

А вона пристала на те, не вагаючись ані хвильки, мовбито випадало! При тім чинилася така скромна! Нехай він бере (говорила), вона не має, розуміється, до образа ніякого виключного права, се було з її сторони навіть нарушенням його прав і т. д., однак не відтягала від його руки, коли взяв її та бог знає за що поцілував. А що вона й тоді не зарум’янилася, се мало також своє значення. Се лучалось їй, очевидно, не перший раз, хоч як приходила вона до такої довірчивості? Він, звісно, мужчина, як і кождий інший, нині тут, а завтра там, але вона?

А коли всі розладилися, він при прощанні дякував щирими словами, що вона була для помершої мов донька, то вона розплакалася і не відповідала нічого. Те мало йому виявити її превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би в те увірив! Він балакав ще, що приїде на рік[119] і поставить помершій з її (компаньйонки) поміччю красний надгробний пам’ятник, що тепер не може цього вчинити, бо мусить якнайскоріше вертати, але оставяє дорогий гріб її опіці. А відтак попрощався, хитрий, не надто тепло і пішов. Ночував ніби в готелі, відколи помершу похоронено, і вона ніби сама мешкала, але ввечір таки того самого дня (другого дня мав від’їжджати) був у неї ще раз…

Чи по образ?

Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни, котру вона схоронила на його просьбу в себе… Може! На кождий випадок визирала і з того якась тактика; впрочім, кого має вона обходити? Кого мають обходити такі самостійні незамужні жінки?..

Не знаю, чи сміятися, коли нагадаю те все, як Оксана, котра оповідала мені це на те, щоб розсмішити мене, чи плакати, що стрічаю таке співчуття в жінках, котрі повинні моє смутне безвідрадне положення розуміти?

Справді, не знаю.

Щодо їх критичних оповідань, то в дечім сказали і правду, хоч її інакше треба розуміти. Напр., щодо образа, щодо подяки, а навіть щодо вечірнього візиту. Справді, він відвідав мене. Прийшов забрати ще якісь потрібні папери, котрі находилися в мене, і щоб, як сказав, стиснути мені упосліднє по-товариськи руку.

— Дайте мені слово, — просив при тім, — що дасте мені вскорі нагоду віддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирість і пожертвування і що в прикрих хвилинах звернетеся до мене, — А я вагалася подати йому на се руку. Ні, я не хотіла за те подяки, що робила просто з вдячності і прив’язання для бідної помершої, котра сталася для мене в найкритичнішій майже хвилині мого життя справдішньою спасителькою. При ній пізнала я інше життя, як дотеперішнє, нап’ятноване самолюбством і ненавистю, у неї найшла я пошанування і любов, і для неї не була я одною з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.

Він спостеріг моє вагання, і воно заболіло його.

— Ви вагаєтеся? — спитав. — Правда, ви маєте вже товаришів, і то близьких, і заким ваші слова дістались би до мене, то вони прийдуть до вас кождої хвилини. Я, очевидно, спізнився зі своїм проектом або мене вже забагато в кружку ваших вибраних. Жаль мені! — І по-мимо всього горя, що тяжіло на нім і майже зломило його, усміхнувся по-давньому напівгордо а напівсмішливо. А той усміх викликав в мені так само, як і давно, чувство ураженої гордості, однак я була смертю моєї опікунки так прибита, утрата її для мене була таким великим ударом., що все проче здавалося мені супроти того дрібницею, і я не могла боронитися по-давньому.

— Я маю товаришів, то правда, — відповіла я, усміхаючись слабо. — Оксана і ще одна дама, ви її не знаєте, але…

— Дама? — спитав він.

— Дама. Одна молода малярка.

— А більше ніхто?

— Ніхто.

— А той, що був тут на похороні? — спитав майже роздразнено і вдивився в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блідім марнім лиці здавалися ще більшими.

— Хто ж тут був? Я справді не знаю. — І в тій хвилині я справді ще догадувалася, кого він мав на думці.

— Не знаєте? А Орядин що? Він вам товариш!

— Він? — Я усміхнулася болісно, опісля глянула повним, поважним поглядом на його, а чоло зморщилося в мене мимоволі хмарно.

— Чи він того не гідний? Впрочім, він не мій товариш, хіба в деякім смислі… В деякім смислі! — повторив іронічно і, не вижидаючи дальшого пояснення від мене, сказав: — І тому ви не можете дати мені слово на те, про що я вас просив!

— Пане доктор! — сказала я, благаючи словами і поглядом.

— Ах, я вас втомляю! — відповів гірко. — Не вважаю на це, що ви надужили свої сили уже і так аж надто для нас, щоб могли ще боротися зі своїм «довжником», котрий покликується на бог знає які права, хоч не мав їх ніколи! Але простіть мені! І я — чоловік, і я маю нерви, і на мене находять хвилини, в котрих почуваю щось інше, як спокійне людяне бажання посвячувати свою працю і життя лиш для ближніх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матір, і душа моя прорита болем та чується страшенно самотньою, хотів я взяти з собою таке пересвідчення, котре містило би для мене успокоєння і було завдатком на нагороду за всі прочі страти в моїм житті, і на те, що належиться кождому чоловікові, на щастя. Однак я помилився. Простіть, що я вас зворушую, — говорив глухо далі, і з його голосу було чутно, що силується з усіх сил запанувати над внутрішнім зворушенням. — Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловік чується відкиненим, чується злишнім там, де бажає цілою душею статися всім, покладає всю надію свою на одно судно, а бачить, що воно для його тоне. Та досить уже того. Я й так дався пірвати своїм чуттям аж надто далеко без огляду на те, що на подібні слова оця жалісна хвилина і невідповідна. Але бідна моя мати, котра обіцяла мені чувати[120] над моїм щастям, померла, а я надто чоловік, щоби міг поєднатися з тим, що з всіх надій моїх остануться мені хіба самі мрії!