«Бог тебе не опустить, він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!» — пригадалися мені її раз до мене висказані потішаючі слова. Справді я сирота, і тому… мені прийшла охота розсміятися шаленим сміхом, однак я перемогла себе і змовчала. Хора обернулася неспокійно на другу сторону і застогнала жалісно. Опісля заснула.

«Gott ist keine Illusion!» — казала вона, і на якій підставі? Але правда, в неї були свої думки, і вона вірила в бога, хоч не ходила ніколи до церкви. Від часу, як поховала свого мужа, перестала бувати в божих домах, але не говорила ніколи, чому.

«А коли б бог і був ілюзією, — плуталося мені щось довго в голові, — то вона єсть, як сказав раз один славний чутливий мужчина, «послідньою великою ілюзією людськості…»

Чи се не злочинство розбивати ту ілюзію? Чи людськість без цієї ілюзії буде ліпша?

Коли я в дві години пізніше заснула, приснився мені Христос.

Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях і ждав.

Велично, жарко сходило сонце і його проміння сипалося на його, мов плавне золото. Його лице, лагідно-смутне, було звернене на захід. Звідси долітав, немов від зближаючихся хвиль народу, різнородний гамір, зойки, сміх — переражаючий[116] сміх. Він немов знав, що оце все мусило наступити, бо не дивувався анітрохи, і по нім було видко терпеливість і готовість довго ждати.

Переходячи попри його, я склонилася.

— Чому кланяєшся мені? — спитав спокійно. — Чи не чуєш? Там на заході сміх. Сміються з вітця мого і з мене. Але вони мусять сміятися, бо настав час сміху і знесилля. Настав час, коли їх життя мучить і викликає безнадійність. Я вижидаю відзиву свіжої і чистої сили, а ти чого шукаєш?

Я хотіла щось відповісти, не знаю напевно що, але не могла найти відповідного слова, щоб виявити свою думку. Він немов відгадав ту думку, бо сказав:

— Справедливості? Любові? Пожди, нехай сміх сей утихне і сонце удруге зійде…

* * *

Померла.

Чотири дні пізніше і майже в тій самій порі, а в три години по тім прибув він. Слабий, з утоми ледве держався на ногах — їхав майже без перерви, щоб застати її при житті — і спізнився. Не знаю, чи описувати німу, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув і довідався, що її вже нема. На мої слова — він стрів мене першу в кімнаті — що її муки вже скінчилися, глянув на мене не своїми очима і поблід, як смерть. Опісля пішов до неї і просив не впускати до нього нікого, хотів з нею остатися сам, і остався аж до ясної днини, доки не прийшли прикликані жінки убирати і спорядити покійницю і не появилися знайомі та деякі далекі кревні, з котрими небіжка не жила. Тоді я увійшла до нього і застала його, як лежав коло мертвої з головою на її грудях і як — не міг плакати. Кажуть, що це смішне, коли мужчина піддається розпуці, і що сльози до лиця лише женщині. Може, і смішно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдішній і глибокий, тоді плач його, хоч би без сліз і не чутний, — страшний.

Я просила його лагідно, щоби відійшов уже, щоби подумав і про себе, відпочив по тяжкій подорожі, котра позбавила його вже доволі сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на його жде стільки орудок і задач і що дорогу покійницю треба відповідно похоронити, але він не слухав мене.

— Оставте мене ще хвильку, ще одну-однісіньку, — благав. — Я не бачив її так довго, не бачив хоч би один момент живою, а незадовго заберуть її звідси, і все скінчиться.

І промовивши се насилу, повалився обезсилений, як перше, на її груди.

В виду цієї тихої розпуки я майже не знала, що робити. Усівши мовчки поруч його коло мертвої, ждала я з отупінням. Я розуміла його жаль, і мені видалося дуже нерозумним переривати правдеиий смуток його якимись потішаючими фразами; очевидно, його страшно боліло, що не міг бути сам при ній хоч би і годину під час цілої її короткої, але тяжкої недуги і не був при ній в її останніх хвилинах…

Накінець удалося мені наклонити його до того, щоби вийшов. Ішов непевним кроком за мною до своєї кімнати, котру я йому сама відчинила, а коли я хотіла вже назад вертатися, взяв обидві руки між свої долоні і дивився мені довго мовчки в лице.

— Як ви страшно змарніли! — сказав ледве чутно, і його досі сухі очі стали вогкі. — Ви додержали слова!

Я усміхнулася сумно, здвигнувши мовчки плечима, і відвернула від його погляд, котрий затемнився слізьми.

Він се замітив.

— Одинокий товаришу мій! — сказав і стиснув мою руку по-мужеськи. — Відки брав ти силу, хто додав тобі її і хто додасть на будуче?

Ці немногі слова, висказані з великою щирістю, слова, яких я не чула за цілий важкий час від нікого, зворушили мене так глибоко, що я, ослаблена і зденервована до крайності, не могла опертися сильному жалю і, відвернувши лице від його, сперла чоло об двері і заплакала тихим, нечутним плачем. Я чулася такою опущеною, такою осиротілою, що була би найрадше поклалася з помершою разом у домовину, щоб заснути тим вічним тихим сном, котрий не має ні мрій, ні обудження і не знає горя життя.