— Ви говорите цілком так, Наталко, якби ваша душа «кристалізувалася» також округ його… Прошу вас… чи він ваш «бог»?

Я спаленіла сильно, і мої уста здригнулися гордо.

— Оксано!

Вона подала мені руку.

— Nichts fur ungut[104]! — сказала, приязно усміхаючись. — Я забула, що вашим «богом» то література!

— Справді так!

— Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них перемагають. Це було би дуже інтересно довідатися, як душі деяких других істот, котрі, напр., мріють про «вищого чоловіка», є непорочні, мов голуби, є переповнені «незаспокоєною жадобою за чистотою», одним словом, є ніжні, ідеальні створіння, — отже, в який спосіб душі таких других істот кристалізуються округ мужчин з прикметами, які нині у них перемагають!

Я сміялася:

— Я це напишу, Оксано, напишу.

— Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашої верстви.

— Так.

— Тим ліпше. Тут знаходяться знамениті екземпляри!

— Може.

— Чому «може»? Пригадайте собі з ласки своєї вечірок професорів у панства С. і не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато їди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що «не своє», і політика. Проміж те зігріті сонливі лиця жінок і так звана німецька «Gemutlichkeitї»[105].

Я мовчала.

— Окрім того, не забувайте і своїх тодішніх приватних чувств, про котрі говорили ви мені самі по тім вечірку! А тепер, добраніч вам, Наталко! Завтра відвідаю Маdame Stael[106] (так звала вона деколи паню Марко).

«Чи вона не противорічить собі? — думала я. — Раз каже, що лише той має вартість, що сконсумував[107] таку і таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елемент є такий, що робить з чоловіка «вищого чоловіка». Коли чоловік є лиш «рівний, як лінія», «простокутний», тоді подобає якраз на сонячний промінь, котрий озолочує все, на що лиш упаде…

Марко її ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всім «Марко»! Ні, це чисте диво, що вона не згадувала мені нині знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати мені його раз по раз, а тим часом я тону у всякій праці, щоб про нікого не думати, не піддаватися жодному впливові і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.

Чому сумнівається в щирості Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість його патріотичних чувств, у його співчуття для людського терпіння, в його пишні здібності, в якусь вроджену інтелігенцію в його і в те, що він вийде на славу своєму народові. Ах, він гордий, і та гордість не допустить його ніколи до якого-небудь упадку. Вона песимістка, нудить світом і мірить все мірилом суб’єктивізму.

Вернувши додому, застала я на своїм столі лист. Це були освідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житті разів два і не говорив зі мною більше, як десять слів. Він був батьком п’ятьох дітей, посідав «дім» і був «цісарсько-королівським урядником».

Лист дрижав у моїй руці під час читання. Опісля зім’яла я його в пилку[108] і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усміх заграв на моїх устах.

Ніколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!

О, яка ж іронія долі!

Якесь чувство ненависті і обриди обгорнуло мене нараз супроти всіх мужчин, і ніколи не відчувала я так виразно, як в цій хвилі, які байдужі мені всі мужчини. Всі! Це слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в те почуття не вмішалося якесь інше поняття. Коли б вони знали, оскільки займається ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілості…

Сівши при столі, я сперла голову в долоні і задумалася.

Якась мізерна порожнеча обняла мене, і я відчула, що моє положення в житті дуже глупе і без смислу. Як же ж відносилися до мене люди — от хоч би і знайомі «моєї» верстви? Інтелігенцією переросла я їх геть-геть далеко, і до них вертати назад духом було мені неможливо; а одним замахом станути їм поруч мене — було їм неможливо. І тому що вони (їх була більшість) не могли станути на моїй степені, мусила я до них знижатися, іншими словами: мої обставини змушували мене підлягати їм. Далі і я не була «жінка» якого там небудь мужчини і не представляла тому жодної «вартості». А що найважніше — я не мала жодного маєтку.

Скільки спин гнулось би переді мною, коли б я мала маєток!

Гроші мають вартість.

Нехай працюю над собою невтомно до посліднього віддиху, перед тим не зігнеться ніяка спина; впрочім — я й не отвирала б уст на те, щоби переді мною згиналися спини. З якоїсь незлобної гордості не вчинила б я цього…

Нараз обернулась я поза себе і глянула на зім’яте письмо.

Чи підняти мені його? Може би, показати його Оксані? Придався б добре до розвеселення її, а вона й так каже, що не може сміятися веселим сміхом! Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тім вечірку професорів. Я ледве що вважала тоді на його, приглядаючись всьому і силуючись надармо угадати «щастя» тих людей. Чоловіки балакали і пили, доки їх лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавилися двозначними дотепами, зиркаючи на своїх жінок і сусідок. Жінки били їх по плечах, усміхалися на ці дотепи зі зрозумінням і грозили пальцями. Декотрі з них усміхалися насилу і трохи не спали з утоми і нудьги.